Майкл Смит - Непрохані

Я вийшов з кухні й рушив нагору. Другі по коридору двері були тільки причинені, і я раптом так ясно пригадав сон Ґері Фішера, що навіть завагався. Потім рішуче штовхнув їх.

Коли кімната належала Емі, в деталях вона, звісно, була інша. Постери інших артистів на стінах, іграшки й ляльки з інших фільмів. Проте загалом то була дуже типова кімната.

Дивне відчуття — бути там, де минуло дитинство коханої людини. Знати її зараз — це зовсім не те, що знати її тоді, і ця до-твоя версія людини навіки залишиться незнайомою, навіть коли ви будете помирати в один день. Дуже дивно уявляти людину маленькою, юною, бачити форми, крізь які вона пізнавала світ. Чути відлуння. Губитися у здогадах — чи комфортно їй тепер у новому, більшому світі, чи ваша спільна з дорослою інкарнацією цієї людини спальня здається їй незатишною, бо вікно в іншому місці, на іншій висоті? Уявляти, як вона сидить на краєчку ліжка — рівні ноги, рівна спина — і вдивляється у майбутнє отим жадібним, не до кінця людським дитинним поглядом.

Я одразу ж помітив те, чого не могла побачити Наталі. В кімнаті був легкий безлад — тобто видно було, що тут прибирають, і скоро приберуть знову, але зараз усе стояло й лежало як заманеться. Проте килимок був акуратно вирівняний симетрично до ліжка, розгладжений, без заломів і складок. Навряд чи то Аннабель про нього так подбала.

Посунувши дерев’яний стілець, я підняв килим. Нічого — дощата підлога, яку років десять тому пофарбували у білий колір, як велить дівчачий стиль «шеббі-шик». Я зазирнув під килимок з іншого боку. Те саме, нічого, але треба ще пошукати під ліжком. Я опустився навколішки й обмацав підлогу там, де рама ліжка дотикалася до стіни.

З певним зусиллям частина плінтуса піддалася. Отвір у стіні — ідеальний сховок для дитячих скарбів. Нині порожній, але там очевидно щось було, щось, що забрала Емі.

Наталі стояла біля вікна на кухні, обіруч тримаючи чашку з кавою і спостерігаючи, як грається надворі її син.

— І що?

Я знизав плечима.

— Як ти й сказала — просто ностальгія.

Я відзначив, що вона якось дивно позирає на сина.

— Все гаразд?

— А, так. Просто… таке враження, ніби Метью завів уявного друга. Нічого такого, але які ж чудернацькі речі відбуваються у дитячих голівках.

— Ти його питала про того друга?

— Авжеж. Каже, то просто приятель. Іноді вони граються разом, Метью до нього говорить. Ставити для нього окрему тарілку, як обідаємо, не просить. І це точно краще, ніж кошмари. Пам’ятаю, як Емі від них мучилася.

— Правда?

— Ой, так. Один з перших моїх спогадів — скільки ж мені було, роки чотири? — був отой жахливий галас уночі. Вона ніби кричала, але не просто кричала. Вила. Голосно, потім тихо, потім знову голосно. Жах, та й годі. Потім були татові кроки в коридорі: він заспокоїв її, приспав. Минула година, і знову те саме. І так роки зо два.

— Емі ніколи не розповідала про це.

— Вона, певно, і не пам’ятає. Сон — то в дітей якась зона бойових дій. Надто коли вони зовсім малі. Син моєї подруги собі пальці в очі пхав, тільки б не засинати. Серйозно. Метью теж завдавав був клопоту — треба було кілька годин його колисати, щоб тільки задрімав. При тому він прокидався чотири-п’ять разів за ніч. Ніби якийсь тумблер смикало туди-сюди, туди-сюди. Лежиш собі спокійно, тихо, темно, дитина дрімає, мир на землі. І раптом бум! — і він уже волає так, ніби в кімнаті зграя вовків.

— Тут є сенс. Страшно прокидатися самому в темряві, коли маму й тата не видно й не чути, навіть не пахне ними.

— Ага, це пояснює проблеми з прокиданням. Але чому вони так мучаться від сну?

— Тому що в часи печерних людей усе було інакше. Вся родина спала одним великим клубком, не виганяючи малих до окремих кімнат зі страшними героями мультиків на стінах і якоюсь фігнею, що звисає зі стелі. Малий це все бачить і такий: ой лишенько, люди, та ви подуріли, чи що? Мені незатишно самому! І робить те, що точно змінить ситуацію, — волає мов різаний.

— Отакої, Джеку. Я й гадки не мала, що ти так добре знаєш свою внутрішню дитину.

— Зате з внутрішнім дорослим у мене вічно якісь негаразди.

Вона усміхнулася.

— Не знаю, може, й твоя правда. Діти — дивний народ. Вони беруть пульти від телевізорів, прикладають до вух, мов слухавку, говорять невідомо до кого. Даєш їм іграшковий саксофон — вони його тягнуть до рота, але не смокчуть, а починають дути, хоча до того все тільки обсмоктували. П’ють з порожніх чашок і кажуть — «м-м-м», а ти дивуєшся: де воно взялося? Бо я, здається, зроду таких звуків не видавала. А потім вони беруть і більше нічого того не роблять. Отак вони й крають тобі серце. З’являється якась чарівна звичка, нізвідки, нез’ясовно — і потім зникає так само в нікуди. Й ось дитина наче й перед тобою, та ти за нею скучив і сумуєш. Невід’ємний елемент батьківської любові, правда?