Майкл Смит - Непрохані

— Що?

Емі кивнула у бік кухні.

— Ну, тобі, здається, не завадить кава.

— Та ні,— я намагався говорити спокійно. — Трохи перепив учора пива, а так я в нормі.

— Трохи? А потім ще трохи? У тебе здоровенний синець на щоці, непитущий мій.

— Емі, де ти в біса була?

— Ти чудово знаєш де, любий, — у Сієтлі. А от де був ти? Тобто все гаразд, їзди де хочеш, ти не мусиш сидіти вдома на господарстві, коли я роз’їжджаю країною. Але ти такий… з тобою взагалі все гаразд?

Я не знав, з чого почати.

— Ти хіба не вчора мала повернутися?

Емі взяла мене за руку і повела на кухню.

— Експонат номер один, — сказала вона, вказуючи на календар на холодильнику. Позначки, нанесені її рукою, повідомляли, що Емі їде у четвер і повертається в суботу. Тобто сьогодні.

— Я телефонував у твій готель у четвер. Там сказали, що ти не вселялася.

— Який готель? — спитала вона, простягаючи мені горнятко кави. Воно було гаряче. Кави я не хотів.

— «Мало».

— Любий, я ж казала, що там не зупинятимусь.

Я похитав головою.

— Я цього не запам’ятав.

— Я сказала, що не варто зупинятися у практично корпоративному готелі компанії, коли я збираюся полювати сама. У фойє можна зустріти кого завгодно з колег, навіщо мені та зустріч.

— Тобто як — «полювати сама»?

Вона ніжно і трохи втомлено всміхнулася.

— Любий, ну ми ж про це говорили. Пам’ятаєш, за вечерею? Десь тиждень тому?

Я вдав, що пригадую, хоча й близько не пам’ятав.

— Ось воно! — просяяла Емі. — Славнозвісний мозок Вейлена знову на полі. Найбільша фанатка чекала і дочекалася.

— Чому ж ти не сказала мені, в якому готелі зупинишся?

— Та я наче сказала. І хіба не байдуже? Ми все одно говоримо по мобільному.

— Але ж ти лишила записку з назвою «Мало» на екрані.

— Саме так, Коломбо. Але це записка для мене, а не для тебе. Я там забула книжку. Наче й нічого важливого, але це подарунковий примірник з дарчим написом, і хотілося її забрати. Здається, про це я теж говорила. Мені її подарувала Наталі минулого року.

Я підніс руки до скронь.

— Чому ти мені не подзвонила, коли загубила телефон?

Вона розсміялася.

— Бо не могла пригадати твій номер. От ідіотка, правда? Хоча смішного мало. Здається, це вже старість. Як думаєш, я стара?

— Ні, що ти. Це просто ми всі відучилися запам’ятовувати номери, — пробурмотів я. Перед очима постала самовпевнена пика Бланшарда. Вона просто забула. Вона вже вдома, думає, де ти подівся .

— Ox уже цей сучасний світ. Але! — вона виговорила набір цифр і додала: — Цього ранку я навмисно завчила його напам’ять. Можеш мене час до часу перевіряти.

Я зробив ковточок кави, намагаючись сформулювати наступні десять питань до неї.

— Пробач, будь ласка, — раптом посерйознішала Емі.— Ти злякався, так?

— Так, — відповів я. — Дуже. Якийсь один телефонує і каже, що знайшов твій мобільник. Я дзвоню до готелю, де ти маєш бути, а тебе там немає. Я їду до Сієтла, шукаю всюди, ніде не знаходжу. Я навіть заяву в поліцію подавав.

— Що?

— Так, заяву. І ще… і ще я зустрічався з Тоддом Крейном. Питав, де ти можеш бути.

Емі скривилася.

— А це вже дуже погано.

— Не хвилюйся, все гаразд. Я збрехав, що ти приїхала до друзів, а я просто вирішив пошукати всюди, де міг.

— Так, ти справді шукав по всіх усюдах. Нічого собі за телефоном з’їздив. Тобто це страшенно мило, але я заблокувала номер через десять хвилин після того, як виявила, що його загубила. У понеділок уже привезуть новий.

— Як заблокувала? — здивувався я, дістав телефон з кишені й показав їй. — Я з нього оце дзвонив Боббі.

Емі насупилася.

— Дуже дивно. Треба з’ясувати це питання.

— Все гаразд, він ні в кого, крім мене, і не побував.

— Так, звісно. Але якщо я його хочу заблокувати, то його мусять заблокувати. Замість тебе він міг потрапити до кого завгодно. Нічого хорошого тут немає.

Стара добра Емі! Я все чекав, коли вона почне виявляти дискомфорт через той факт, що я тримав її телефон у себе два дні й навіть користувався ним, але жодних ознак дискомфорту не було. Натомість вона пригорнулася до мене.

— Мені дуже приємно, що ти його шукав, — сказала вона і взяла мене за руку. — І я знаю, що тобі дуже не хотілося йти до копів. І пробач, що я сама не подзвонила. Я не думала, що ти вирішиш, що зі мною щось трапилося.

— А я взяв і вирішив, — відповів я. — На жаль, я живу в жорстокому світі, де з людиною може трапитися що завгодно.

— Розумію, — тихо відповіла вона. — Це все була страшенна дурість. Такого більше не трапиться.