Майкл Смит - Непрохані

Коли відповіла Боббі, у мене аж серце впало. Вона одразу спитала, чи все гаразд із їхньою машиною і коли я її поверну, натякнувши, що взагалі-то машина потрібна їй просто зараз, бо треба везти до шпиталю вмираючих дітей і хвору черницю.

— Машина в нормі,— відповів я. — Але я досі в Сієтлі.

— Ви нам сказали, що повернетеся вдень. Вчора вдень.

— Тут дещо трапилося, вибачте… і чи не могли б ви дати слухавку Вену?

— Ні,— різко відповіла вона. — Розумієте, Джеку, він сьогодні має летіти в інше місто, до нашого старого друга. Який помирає.

— Мені дуже шкода, — сказав я, відчуваючи полегшення від того, що можна шкодувати за чимось, у чому я не винний.

— Бенджамінові довелося взяти іншу машину. А я сиджу вдома і нікуди не можу вибратися, бо ви обіцяли повернутися ще вчора. Про що ви там хотіли з ним поговорити?

— У мене проблеми.

— Це цілком очевидно, — безжалісно відзначила Боббі.— І тим не менш…

— Боббі,— попросив я, — ви можете послухати мене хоч хвилинку? Емі зникла.

Довга пауза на тому кінці.

— Як зникла?

— Зникла, — повторив я. Мені не хотілося про це говорити, але я гадки не мав, як ще до неї достукатися. — Позавчора вона загубила телефон, і я дуже сподіваюся, що не дзвонить вона лише тому, що не пам’ятає мого мобільного. Але, може, вона пам’ятає домашній, і тому я хотів попросити Бена зайти до нас і перевірити, чи немає від неї повідомлень на автовідповідачі.

— Джеку, це що, жарт?

— А це схоже на жарт?! — закричав я, втративши рештки самовладання. — Йсусе, Боббі, які тут жарти?

— Ви хочете, щоб я зайшла до вас і перевірила автовідповідач?

— Так! — вигукнув я. — Але я розумію, що ви без машини, і якщо це надто проблематично, то не треба.

— Жодних проблем. Я зараз навіть краще зроблю.

Стало тихо, ніби слухавку затулили рукою, а потім почувся інший голос:

— Джеку, де ти?

На мить я вирішив, що мені вчувається.

— Емі? Це ти?

— Звісно, я, — спокійно відповів голос. Я ніби чув у телефоні свою матір — а вона померла. — Джеку, що ти забув у Сієтлі?

— А де в біса була ти?

— Тут, — відповів голос Емі.— Переймалася, що ти зник.

— А ти не чула моїх повідомлень? Я сто разів дзвонив додому.

— Ти ж знаєш, я не вмію користуватися тим автовідповідачем. Та й мені на думку не спало, що ти можеш телефонувати додому.

Я розтулив рота, але слів просто забракло.

— Любий, давай ти просто повернешся додому? І будь обережний за кермом.

Вона поклала слухавку на тому кінці, а я лишився стояти з роззявленим ротом.

Почався дощ, та ще й дуже сильний — ніби він мав початися давно, запізнився, а тепер надолужував.

Машину Цимерманів я лишив біля їхнього будинку, ключі не виймав. Якби вдома був Бен, я б зайшов і подякував, але з Боббі навіть бачитись не хотілося.

Але довелося. Вона, видно, чекала на мене години зо дві та встигла вийти раніше, ніж я вшився. Я набрав повітря у легені. Голова боліла, настрою для бійки я не мав, але якщо вона мене змусить…

— Дякую, — просто сказала Боббі, геть збивши мене з пантелику.

Я витяг ключі з машини і простягнув їй.

— Вибачте за запізнення, Боббі, я просто…

— Я все розумію. Вибачте, що так різко з вами розмовляла.

Я кивнув. Треба було щось і собі сказати.

— Мені дуже шкода вашого друга. Прийміть моє співчуття.

Вона ніби всміхнулася на це, і я пішов геть по доріжці на вулицю, а звідти — на нашу ділянку. Спочатку я йшов повільно, та ближче до будинку майже побіг. Там стояла наша машина — велика, чорна, осяйна.

Нічого підозрілого, сер .

Я зайшов і тихенько причинив по собі двері. Зняв куртку, піднявся сходами, глянув униз на вітальню.

Емі сиділа на канапі: червоний светр, чорні штани, в руках горнятко кави, перед очима якийсь звіт. Навколо неї на канапі, на столику, на підлозі валялися папери. Це була Емі як вона є — еталон Ділової Жінки за Роботою Вдома. Сцена видавалася настільки нормальною, що я відчув себе привидом.

Вона підвела голову, коли я вже пройшов половину сходів, і усміхнулася.

— Привіт. Нічого собі ти запізнився.

— Коли ти повернулася?

— Вранці, як і казала, — вигляд вона мала збентежений, проте не засмучений. — Джеку, що відбувається?

— Мені подзвонили вночі у четвер. Один чоловік знайшов твій телефон у таксі.

— Ага! — переможно вигукнула Емі, скинула з себе папери, підскочила, підійшла мене обійняти. — Я так і думала, що загубила його в таксі. Я ту машину спіймала на вулиці й не запам’ятала назви компанії. До речі, я щойно зварила каву.