Майкл Смит - Непрохані

Я так і не зрозумів, до чого він те сказав, хоча й пригадував час до часу ту розмову з року в рік. До певної міри це допомогло мені у поліції — я не ставив людям своїх запитань, а просто слухав, що вони мені кажуть. І от тепер, сидячи в барі в Сієтлі вже не з кавою, а з пивом, я знову згадав ту розмову.

Голова була важка, я почав мерзнути. Ясно було, що нічим добрим цей день не скінчиться. Здається, годі думати, де Емі зараз. Краще подумати чому.

У той сам час у залі очікування аеропорту стояла дівчинка. Великий годинник, підвішений до стелі, показував за двадцять чотири хвилини четверту. Дівчинка дивилася, як 16:36 змінюється на 16:37 і далі, поки не стало 16:39. Цифра «9» їй чомусь подобалася, але чому — вона гадки не мала. Раз у раз звучало прохання до пасажирів не палити у залі — що, мабуть, дуже дратувало курців.

Медисон погано уявляла, що робити далі. Кілька хвилин вона навіть не була певна, де опинилася, але тепер пригадала — це аеропорт у Портленді. Ну звісно ж. Вона вже декілька разів тут була, востаннє — навесні, коли вони літали до бабусі у Флориду. Вона ще тоді зайшла у маленьку книгарню і пила сік у кав’ярні, а за вікном сідали й відлітали літаки. Мама нервувалася перед польотом, батько намагався розважити її жартами. Вони тоді багато жартували. Не так, як тепер.

Але навіщо вона тут сьогодні? Медисон пам’ятала ранковий похід у гастрономчик у Кеннон-Біч, потім розмову ні про що з мамою, далі коротку прогулянку пляжем. Було холодно, вітряно. Вони, власне, і не гуляли. Сякий-такий обід у хатинці. Мама більше нікуди не хотіла йти, тому Медисон пішла на пляж сама.

А далі… а далі провал. Як-от вчора, коли вона прокинулася серед ночі й не могла згадати, що робила на пляжі. Ніби цей час затуляла від неї якась хмара.

В аеропорту вона сама, без мами: це очевидно. Мама б не кинула Медисон отак посеред зали очікування. Далі, Медді точно не ходила б на пляж у цьому новому пальті — вона вдягла б старе, його не шкода. Отже, вона точно повернулася з пляжу, переодяглася — і вислизнула назовні знов?

І? Як вона потрапила аж у Портленд? Дядько Браян знав гарне слово для таких ситуацій: бентежно . Все було ясно й просто, крім цієї білої плями на її пам’яті. Як тепер бути?

Раптом вона щось намацала у кишені. Дістала: записник. Маленький, з коричневою шкіряною палітуркою, видно, що старий. Сторінки були заповнені рукописним текстом. Перший рядок був такий:

На початку світу була Смерть.

Подекуди літери розпливлися; чорнило було брунатно-червоне. У записнику були малюнки — мапи, діаграми, переліки імен. Один з малюнків — точнісінько як той символ на візитівці, яку вона знайшла вночі у тумбі,— такі самі дев’ятки, зчеплені хвостиками. Почерк теж здавався схожим. Із записника випав довгастий папірець: авіаквиток.

Ого! А оце вона де взяла?

Всі ці питання зовсім її не лякали, навіть навпаки. Ситуація в цілому була наче сон. Очевидячки, зараз їй просто слід дістати пункту призначення, а вже далі перейматися. Гарний план. Легкий і простий.

Медисон зморгнула, і коли вії її знову злетіли вгору, вона вже не хвилювалася про дрібниці — як вона проїхала ті вісімдесят з гаком кілометрів від Кеннон-Біч до Портленда, на які гроші придбала квиток — він же коштував не менше сотні доларів — і чому вона тут сама-самісінька.

Натомість вона почала вивчати табло: треба дізнатися, куди вона летить.

Сенс буття — річ геть не таємнича. Про це Джим Моргай довідався від свого дядька Клайва. Брат його батька — страшний мов мрець — усе життя пропрацював сторожем на складі компанії «Реді шип» у Тайгарті. П’ять днів на тиждень протягом більш ніж тридцяти років він перевіряв вантажівки на в'їзді і на виїзді, і все. Батько Джима — молодший менеджер у банку — не приховував, що вважає себе набагато успішнішим за старшого брата. Та ось цікавий факт: Джимів батько тільки й робив, що скаржився на життя, а дядько Клайв був життям цілком задоволений.

Коли Джимові було тринадцять, одного разу він цілий вечір слухав, як дядько Клайв розповідає про свою роботу. Власне, розповідь він чув не вперше — і його батьки щоразу виразно закочували очі, варто було лише дядькові почати — проте цього разу він уперше слухав, що той каже. Слухав про графіки поставок, процедури тощо. Складалося враження, що кожного божого дня з восьмої до п'ятої на тому складі «Реді шип» товстого верблюда проштовхують у вушко голки, а та голка — це дядько Клайв. Хай хто ви були, хай що ви везли, хай як ви поспішали, хай скільки разів дядько Клайв вас бачив доти — слід було показувати документи і говорити ввічливо, з повагою до дядька Клайва. Інакше він просто не пропускав — а якщо й пропускав, то спочатку довго-довго говорив з кимось по рації і хитав головою, і назад людина йшла, почуваючись бовдуром. Та вона й була бовдуром — бо що ж неясно? Треба показати документи, і зась. Такі правила. Якщо ви не здатні їх осягнути своїм куцим розумом — дядько Клайв не винний.