Майкл Смит - Непрохані

Ресепшен вигляд мав ідеальний і, напевно, тут вклали силу грошей у те, щоб не було видно, як дорого обійшовся дизайн; вочевидь, це потурання специфічним смакам рекламників. Кожне крісло тут коштувало більше, ніж панянка за стійкою заробляла за місяць, проте вона тим, здається, не переймалася. Довготелеса, з великими очима і вся в чорному — і надзвичайно розумна, це було очевидно, — вона мала вигляд істоти, що посідає найкраще місце у найкращому зі світів і охоче поділиться радістю свого буття з кожним.

Я спитав про Тодда. Вона спитала, чи мені призначено.

— О ні,— знизав я плечима з найчарівнішим виглядом (принаймні спробував). — Я так, зазирнути на хвильку.

Панянка заясніла, ніби кращої відповіді й чекати не могла, і взялася за слухавку. Говорячи з людиною на тому кінці, вона кивала так енергійно, що я засумнівався — чи то я так вдало зайшов, чи вона трохи того.

Минуло п’ять хвилин, й інша, моторошно схожа на цю панянка з’явилася з-поза дверей матового скла в дальньому кінці кімнати. Поманила, і я рушив за нею через офісні краї. Ця панянка, вочевидь, жила в світі, що трохи поступався найкращому, тому ні осяйної гостинності, ні порожніх люб’язностей я від неї не дочекався — зате дізнався, що звати панянку Б’янка. Ми проїхали два поверхи на ліфті й попрямували довгим коридором зі скляними стінами повз стильні закутки, в яких коротко стрижені особи так запекло креативили, що мені закортіло викликати пожежників — можливо, зчинивши для цього справжню пожежу.

Панянка прочинила двері в кінці коридору й підштовхнула мене всередину.

— Тодд Крейн, — оголосила вона.

Ой. Здається, я говоритиму з людиною, чиє ім’я стоїть третім у назві компанії.

По-спартанському оформлений кабінет мав двоє великих вікон, кожне на цілу стіну, з яких відкривався чудовий краєвид на причали бухти Еліот. Решту стін густо вкривали свідоцтва, світлини з важливими людьми й винагороди; до деяких з цих трофеїв, як я знав, доклала руку Емі. В центрі кімнати стояв стіл завбільшки з баскетбольне поле, а з-за столу мені назустріч підвівся елегантний чоловік років п’ятдесятьох. У його колись чорному волоссі проглядала сивина, а обличчя загалом було настільки стандартно вродливе, що його можна було знімати у рекламі будь-чого якісного, солідного і справедливо дорогого.

— Добридень, — привітався він, простягаючи мені руку. — Я — Тодд Крейн.

«У житті б не здогадався», — подумав я, потискаючи її, і зразу відчув до нього антипатію.

Проте манери у нього були приємні. Вочевидь, частина його роботи полягала в тому, щоб гості почувалися комфортно. В кутку столу було фото в рамці — студійний портрет Крейна, доглянутої жінки, яку він обіймав за плечі, та трьох дівчаток різного віку. Прикметно, що фото «дивилося» не на його крісло, а на відвідувачів — ще один трофей на додачу до свідоцтв на стінах. На підлозі стояв ретро-радіоприймач, річ сімдесятих років; це теж, вочевидь, був знак для поціновувачів.

— Що ж, Джеку, — сказав Крейн, відкидаючись на спинку крісла. — Приємно нарешті зустріти особисто того, про кого стільки чуєш уже кілька років. Аж дивно, що цього не сталося раніше.

— По переїзду сидів у Лос-Анджелесі не вилазячи, — відповів я.

— То чим зобов’язані тепер? Ви ж пишете, так?

— Маю тут зустріч. Та ще Емі, як виявилося, загубила вчора мобільний у таксі. От і подумав, що вб’ю одразу двох зайців і завезу їй. Вона, певно, нервується.

Тодд засміявся: ха, ха, ха. Три чітко окреслені склади — проінтоноване, добре відтреноване, відшліфоване за роки використання речення.

Далі він замовк, чекаючи, що я скажу щось іще. Мабуть, я видався йому диваком. Я натомість чекав, що він перший мені щось повідомить.

— Тож як би це найкраще зробити? — нарешті спитав я.

— О, гадки не маю, — Крейн здавався збентеженим.

— Я сподівався, тут хтось у курсі її графіку.

— Та ні,— він склав руки на грудях і надув губи. — Емі у нас нині вільний стрілець — ну, ви знаєте. Вона тримає руку на пульсі всіх подій, збирає загальну картину, будує стратегію і все таке. Проте загалом вона підзвітна офісу в Лос-Анджелесі. І якщо треба її знайти, то це до них.

Він замовк, ніби подумки щось складаючи, й обережно глянув на мене:

— І… е-е-е… цього тижня Емі в Сієтлі немає, Джеку. Принаймні ми не в курсі такого візиту.

Я опанував себе дуже швидко, проте якусь секунду — чи, може, дві — сидів з роззявленим ротом.

— О, так, — відповів я нарешті з широкою усмішкою. — Вона до друзів приїхала. Я просто подумав, що вона і до вас могла зазирнути. Коли вже в місті.