Майкл Смит - Непрохані

Кнопки на мобільному Емі були менші, ніж на моєму, тому перший дотик випадково вивів мене на плеєр. Дуже дивно, але там було аж вісім треків. Дивно, бо у нашу добу високих технологій в Америці хіба що аміші [2] Аміші — члени консервативної християнської секти, що відмовляються від будь-яких сучасних технологій, включаючи телефони, автомобілі, електрику тощо. не мають айподів — і Емі теж його мала. Навряд чи вона стала б слухали музику з мобільного — хіба що це були стандартні треки, завантажені виробником… але все-таки вісім — це забагато. Сім було просто пронумеровано: 1, 2… 7, а назва останнього складалася з довгого ряду цифр. Я запустив трек номер 1. З навушника полився джаз — хрипкий, старий, ніби просто у двадцяті й записаний. Зовсім не в дусі Емі — вона неодноразово казала, що ненавидить джаз, і взагалі історія музики для неї починалася з «Блонді». [3] Культовий рок-гурт, пік популярності якого припав на кінець 70-х — 80-ті роки. Я послухав інший трек, потім ще один — те саме. Ніби я в підпільному барі часів сухого закону.

Далі я прокрутив «Контакти», шукаючи цього разу не номер «КС&Н», а бодай якусь зачіпку. Нічого: жодне ім’я до мене не промовляло. Втім, це було нормально. Робота коханої людини — ніби чужа країна. Все незнайоме.

Тоді я почав читати есемески. Емі підхопила звичку писати есемески у молодших колег і часто щось писала мені, а я — їй; як правило, тоді, коли вона була на зустрічах чи коли інформація не потребувала негайної відповіді. Зазвичай це було спілкування кшталту «ти як». Серед повідомлень чотири було від мене, одне — від її сестри Наталі, яка жила в Санта-Моніці, рідному місті моєї жінки.

Й одинадцять невідомо від кого.

В моєму випадку й у випадку Наталі ім’я відправника висвічувалося, було внесене до списку контактів. У тих одинадцяти був лише номер — щоразу один і той самий.

Я подивився останнє з повідомлень: порожнє. Тобто есемеску відіслали, а тексту немає. Наступне теж порожнє, і наступне, і наступне. Навіщо слати порожні есемески? Дехто, звісно, просто не опановує текстове спілкування за допомогою мобільного з першого разу, та на третій-четвертий вже можна б і розібратися. Я продивлявся ці дивні повідомлення далі й уже так звик до порожнього простору, що аж здивувався, коли в шостому з’явилися літери. Втім, сказали вони мені небагато:

ТАК

Ні крапки, нічого. Потім знову порожні повідомлення, а далі останнє:

назви хоч як троянду не зміниться в ній аромат

солодкий… :-D

Я відклав телефон і налив собі ще кави. Одинадцять есемесок — це дуже багато, навіть якщо більшість без тексту. При цьому Емі не така людина, щоб тримати в своєму телефоні продукти чужого технічного невігластва. Вона не сентиментальна і зберігає тільки корисну інформацію. Моє позавчорашнє «скучив», на яке вона відповіла, вона вже стерла. Те повідомлення від Наталі вона, судячи зі змісту, зберегла тільки для того, щоб принагідно дошкулити сестрі.

Який сенс зберігати порожні есемески? І що за обставини можуть змусити приймати стільки повідомлень від людини, та не вносити її у список контактів? Інші есемески були всі підписані: «Дім» — ті, що від мене, «Наталі» — ті, що від Наталі. А тут тільки номер. Якщо часто спілкуєшся з людиною, чому не внести її ім’я до контактів? Хіба що коли хочеш приховати це спілкування?

Я подивився вхідні/вихідні дзвінки. Цього номера серед них не було. Тобто спілкування було лише текстове — чи принаймні не було дзвінків цього місяця.

Я подивився дати есемесок — перша отримана більш ніж три місяці тому. Наступна — за місяць після першої. Ще наступна — через два тижні після другої. Далі вони стали приходити частіше, оте «ТАК» надіслали шість днів тому. Остання, про троянду, датувалася вчорашнім днем. Емі встигла її побачити, в іншому разі вона була би позначена як непрочитана. А ввечері того-таки дня — вільного, якщо вірити її розкладу, від справ — вона загубила телефон.

І загубилася сама.

Від вхідних есемесок я перейшов до вихідних, відправлених самою Емі. Їх було дуже мало. Зо дві до сестри, одна до мене. І ще одна — відіслана через дві хвилини після тої останньої про троянду. Текст був такий:

нмр 9. чек. на тебе — сьогодні, за тиждень, за рік.

цьом

Підійшла офіціантка і спитала, чи хочу я ще кави. Я попросив пива.

Мій батько мав талант: відповідати на запитання. Не те щоб у нього було безмежне терпіння, та коли я питав щось у нього — звідки взявся місяць, чому коти повсякчас сплять, чого в того дядька немає руки, — він завжди давав серйозну, «дорослу» відповідь, крім хіба що випадку з дядьком без руки. Й от мені було дванадцять, я почув, як старші хлопці зі школи випендрюються, і вирішив і собі випендритися: прийшов додому і теж спитав у батька, який сенс життя. Питання, як мені здавалося, гідне було людини принаймні шістнадцятирічної. Батько роздратувався і сказав, що питання ідіотське. Я не зрозумів, що не так. «Дивися, — сказав тоді він. — Приходиш ти додому, а за столом сидить хлопчина і їсть твої харчі. Ти ж не будеш його питати, якого біса він оце їсть твій обід, — бо він ще просто скаже, що голодний. Тобто ти, може, й спитаєш саме це, але тебе не цікавитиме, голодний він чи ситий. Справжнє твоє питання інше. Тебе цікавитиме, що він взагалі забув у тебе вдома».