Майкл Смит - Непрохані

Тодд повільно похитав головою.

— Цього не заведено робити, та хтозна. Ви не питали в готелі? Ми зазвичай бронюємо номери у «Мало». Чи вона зупинилася у тих… друзів?

— Я лишив там для неї повідомлення. Просто хочу якнайшвидше віддати телефон.

— Зрозуміло, — знову заусміхався Тодд. — Без мобільного в наші дні як без рук. Шкода, що не зміг вам допомогти, Джеку. Якщо вона зазирне, я перекажу, що ви її шукали. Залиште, будь ласка, свій номер.

— Та я вже.

— О так, даруйте. У нас тут зранку божевільня. Клієнти, знаєте. Нестерпний народ, але відстрілювати їх суворо заборонено. Такий жарт.

Він поплескав мене по плечі й повів назад коридором, співаючи дифірамби Емі та її талантам, які з цією її новою посадою виведуть компанію на інший рівень. Я легко міг уявити, як такою самою мовою — позитивною, ефективною, вилизаною та вичитаною персональним помічником — він звертається вранці до дружини й дітей.

Біля дверей він попрощався, і ресепшен я пройшов уже сам. Перш ніж вийти назад у сірий світ, я озирнувся. Здається, за мною хтось стежив з-поза дверей матового скла, але я не був того певен.

Я повільно йшов вулицею. Докладно вмісту жінчиного органайзера я не пам’ятав, проте там точно були три розписані дні — зустрічі, справи. Звісно, в деталі я не вчитувався, і те все могло бути і в Лос-Анджелесі, і в Сан-Франциско, і в Портленді — до якого їхати всього три години, — проте неможливо, щоб я сплутав місто. Емі точно приїздила сюди, і до вчорашнього вечора ми підтримували зв’язок як зазвичай. Проте тепер виявляється, що її тут не було. В готелі її не бачили. На роботі не знають, де вона, — а коли знають, то не зізнаються.

І я теж. Теж нічого не знаю.

Пост-еллі завела мене в глухий кут — у прямому сенсі — над яким починалася естакада, що тягнулася до бухти і там звертала ліворуч, щоб злитися з Аляскінським віадуком. Бетонні опори, як і роки тому, були вкриті графіті: «Rev9», «СКОРО», «ПОВЕРНУТЬСЯ» тощо.

Тупо дивлячись на ці написи, я раптом відчув якийсь свербіж між лопаток.

Озирнувся — повільно, спокійно, ніби саме це я збирався зробити. В тіні естакади туди й сюди пройшло кілька людей, хтось виходив з машини, хтось сідав у машину, хтось ніс вантаж. Далі була ширша вулиця, причали, блиск води — то вже бухта Еліот.

Ніхто навіть не дивився в моєму напрямку. Всі кудись рухалися, йшли, їхали. З естакади над головою линув гул машин, вібрація по опорах йшла вниз, у тротуари, і здавалося, що всеньке місто виводить одну довгу низьку ноту.

Далі я розшукав бар, сів біля вікна і замовив горнятко кави. Застосувавши залишки приязності, вмовив офіціантку поставити телефон Емі на зарядку в розетку за барною стійкою. Поки чекав на каву, роздивлявся людей за іншими столиками. Раніше у барах ховалися від світу. Тепер — полюють на безкоштовний вайфай і говорять по мобільному.

Нічого цікавого, нічого, що могло б мене відвернути від прокручування в голові сьогоднішніх розмов. Що Емі була в місті не в справах своєї агенції — це нормально, цьому є пояснення, і я маю його знайти. Я тримав себе в руках. Зрештою, це я себе сам накрутив — як рік тому, коли Емі раптом почала розмовляти уві сні, а потім припинила. Спочатку вона щось мугикала, потім з’явилися слова, уривки речень. Ми обоє почали погано спати. Емі виключила деякі харчі з раціону, відмовилася від кави, більше тренувалася ввечері — нічого не допомагало. Далі все раптом минулося, але я ще тижні зо два не міг нормально спати — лежав у темряві й думав. Як, яким чином мозок робить такі штуки? Всі функції свідомості вимкнені, й усе-таки якась частина продовжує видавати слова. Чому так відбувається? До кого говорить сплячий мозок?

Просто зараз мій мозок теж із кимось розмовляв, не питаючи мене. Свідома частина мене перебирала раціональні пояснення ситуації: можливо, Емі приїхала в місто як незалежний мисливець, щоб потім несподівано видобути для «КС&Н» козирного туза з рукава і всіх вразити. Вона жила цими складними офісними інтригами. Здається, навіть щось таке розповідала напередодні від’їзду, а я не слухав.

Та інша, менш мені підконтрольна частина мозку була в паніці. Десь усередині людини завжди живе недовіра до впорядкованості нашого світу і готовність щомиті радо прийняти руйнівний хаос, який ховається за буденністю. Принаймні вони живуть у мені.

Коли телефон Емі трохи зарядився, я його забрав. Дивно було сидіти отак, тримаючи його в руці. Це був єдиний засіб зв’язку з моєю жінкою — а тепер я мав його в руці, а вона була хтозна-де. Мобільні телефони й інтернет подарували людині шосте чуття — постійне усвідомлення існування інших людей, навіть коли вони не поруч. Коли це чуття покидає людину, приходить паніка, сліпота. Раптом мені спало на думку подзвонити додому — та з того боку йшов сигнал по сигналу, а потім ввімкнувся автовідповідач. Я лишив повідомлення — де я і що я — на той раз, якщо Емі приїде додому раніше за мене. Це наче був розумний, раціональний хід — та відчуття було таке, ніби ще один слід змило дощем.