Майкл Смит - Непрохані

Та замість бігти Медисон знову глянула на темний кошлатий океан. Це було погане рішення, до того ж прийняте лише тому, що ніхто не поплескав її по плечу, коли вона знайшла їжака, ніхто не привітав з тим тріумфом. Проте воно було прийняте, і нарікати Медисон могла лише на себе.

Чужинець зачекав якусь мить, а потім пішов до неї. Ішов він по прямій, не звертаючи уваги на хвилі, що сичали навколо його черевиків. Мушлі з тріском ламалися під його кроками — до мушель чоловікові не було діла.

Медисон зрозуміла, що вчинила дурість. Треба було тікати, поки він ще був далеко. Просто встати і піти додому. Тепер єдина надія на ефект несподіванки: чоловік не очікує, що дівчинка побіжить, якщо вона не побігла раніше. Медисон вирішила, що зірветься з місця, коли він наблизиться ще трохи, і голосно-голосно закричать. Двері в хатину відчинені, мама всередині — а може, вже йде назустріч, бо Медисон не повернулася вчасно. Або ні — може, вона просто сидить у кріслі, згорблена й непорушна, і дивиться на свої руки, як учора після ресторану.

Тож Медисон напружила ноги, упевнюючись, що міцно стоїть на піску і щомиті може скочити, ніби пружина, відштовхнутися від землі й від чого завгодно.

Чоловік зупинився.

Медисон думала до останнього вдавати, що дивиться на море і не бачить його, та мимохіть повернула голову — подивитися, що той чужий робить.

Він зупинився доволі далеко, метрів за двадцять. Тепер вона бачила його обличчя: старший за її батька, десь у тому самому віці, що й дядько Браян, п’ятдесятилітній. Проте дядько Браян завжди трохи усміхався, ніби ось-ось збирався пожартувати. Цей чоловік не усміхався.

— У мене дещо є для тебе, — сказав чужий тихим, шелестким, проте впевненим голосом.

Медисон хутко відвернулася. Серце шалено гупало в грудях. У лівій руці в неї була знахідка, і, бездумно захищаючи її, дівчинка обіперлася об пісок лише правою, готова відштовхнутися і бігти.

— Але спочатку мені дещо треба дізнатися, — провадив чоловік.

Негайно слід бігти, бігти щодуху, зрозуміла Медисон. Дядько Браян був товстий і бігати не вмів, та чужинець і в цьому здавався несхожим на нього. Вона глибоко вдихнула. На рахунок «три». Один…

— Глянь на мене, дівчинко.

Два…

Чужинець раптом опинився між Медисон і дюнами. Він рухався так швидко, що дівчинка навіть не бачила, як він перемістився.

— Тобі сподобається, обіцяю, — сказав він цілком буденно. — Тобі ж хочеться. Та спочатку відповіси на моє запитання, домовилися?

Сухість зникла з його голосу, і Медисон запанікувала, усвідомлюючи, яка вона дурепа і що батьки не просто так просять дітей повертатися вчасно, не відходити далеко, не розмовляти з незнайомцями і ще багато чого. Батьки не злі, не нудні, не прискіпуються. Вони просто хочуть тебе захистити.

Вона поглянула чоловікові просто в обличчя і кивнула. Нічого більше не спадало на думку; може, хоч це якось зарадить. Чужинець усміхнувся. На одній щоці в нього був розсип маленьких темних родимок. Зуби він мав темні та криві.

— Добре, — сказав він і зробив крок уперед, вийнявши руку з кишені. Пальці в нього були довгі й білі.

Голос у голові Медисон сказав «три», але так тихо, що вона в це не повірила. Її руки й ноги зі стиснутих пружин перетворилися на гуму. Вона не відчувала м’язів.

Чужий уже був надто близько. Від нього пахло вогкістю, очі його дивно світилися, ніби він нарешті знайшов щось, що шукав дуже довго.

Він присів навпочіпки біля неї, і вогкий запах став відчутніший, змішавшись із неприємним запахом людського дихання, з запахом тих частин тіла, які зазвичай прикривають одягом.

— Умієш берегти таємниці? — спитав чоловік.

Вдома я був о дев’ятій п’ятнадцять. Нічого крім молока й кави не купив — Емі завжди пересвідчувалася, що удома є що їсти. До міста я ходив пішки — двадцять хвилин ходи. Я залюбки так гуляв навіть і тоді, коли машина була вдома. В місті я посидів на вулиці біля кав’ярні, попиваючи американо і гортаючи місцеву газету, з якої дізнався про таке: вчора ввечері шляхи двох машин перетнулися на шосе, та ніхто не постраждав; групу добродіїв уже вдвадцяте переобрали до управління освіти — послідовність на межі хворобливої фіксації; у «Кескейдз Гелері» шукають серйозну людину на посаду продавця зображень орлів, ведмедів і героїчних індіанців. Досвід не має значення, важливе лише бажання йти за мрією. Це було не про мене — навіть якщо я так і не знайду сил писати далі,— та я сподівався, що крамниця знайде достатньо серйозну особу. Страшно уявити, що може статися, якщо орлами торгуватиме легковажний підліток.