Майкл Смит - Непрохані

Потім я довго блукав крамничками, роздивляючись те й се, і зрештою придбав специфічний набір, що складався з декількох сортів пива і томика Стівена Кінга у м’якій палітурці. Я вже читав цю книжку, та мій примірник разом з більшістю інших книжок лишився в Лос-Анджелесі; до того ж Кінг просто трапився мені на касі, де стояв на дротяній стійці в товаристві так само пошарпаних витворів Дена Брауна і романтичних пані з потрійними іменами, виведеними примхливим шрифтом.

Вийшовши на стоянку, я склав покупки у рюкзак і постояв, не знаючи, куди тепер. Поблизу був припаркований пікап, і з нього місцевий мешканець з обличчям як скеля й мохом у вухах ігнорував мене так, як годиться порядній людині ігнорувати прибульців. Я навмисно привітався, щоб збентежити його. З закладу «Лавернез Ріб» через дорогу викотилася пара, хитаючись, ніби на палубі корабля. У «Лавернез» пишалися щедрістю порцій, і пара явно пересвідчилася у цьому на власному досвіді. Повз мене пройшла жінка з візочком, і вираз її втомленого обличчя красномовно повідомляв, що задоволення від прогулянки вона не отримує. У візочку дитина відбивалася від світу цього чим могла, головно криком. Спіймавши мій погляд, жінка буркнула: «Десять місяців», — ніби це все пояснювало. Я знітився і відвів очі.

Вдалині мигнув світлофор.

Їсти я не хотів, пити пиво десь у барі, де є люди, — теж. Можна було прогулятися до маленької книгарні вище по вулиці, глянути, чи ще відчинено — та напевно вже було зачинено, плюс я мав що читати, й інтересу ходити по крамницях більше не було. Ця спонтанна покупка перепинила хід моєї експедиції.

Що ж тепер? Яких пригод шукати?

Врешті-решт я просто пішов додому тим самим шляхом, яким прийшов, повз ті сто метрів крамниць, з яких, власне, складався Бірч-Кросинг. Більшість будівель на вулиці були дерев’яні й одноповерхові. Клініка дантиста, перукарня й аптека вирізнялися на тлі крамниць з мотлохом, серед яких була і та сама «Кескейдз Гелері», у якій Емі була придбала два безглуздо вправні краєвиди класичного американського Заходу. Були й кам’яниці, релікти тих часів, коли ділові розбудовники міста у двобортних пальтах ще думали, що тут є ширші перспективи, ніж виявилося насправді. В одній містився «Лавернез», в іншій — філія великого банку, ще в іншій торгували художньо зістареними меблями. Емі залюбки заходила до цієї крамниці, й у тому числі тут було придбано мій письмовий стіл. У кінці вулиці бовваніла старовинна заправка, що прикидалася мисливським будиночком, а подалі від дороги був офіс шерифа. Я мусив зробити над собою зусилля, щоб не задивитися на нього; напевно, це був якийсь знак.

Я перетнув порожнє двосмугове шосе і попрямував у затінок дерев. Обабіч вулиці стояли суцільні паркани, пересипані металевими поштовими скриньками й воротами, від яких бігли довгі доріжки до будинків у глибині подвір’їв. За десять хвилин я дійшов до скриньки з написом «Джек та Емі Вейлени». Я не відчиняв воріт, а просто переліз — так само, як і коли виходив у місто, — та забув, що тепер у рюкзаку є вантаж, тож мало не впав долілиць з того боку паркана. Останнім часом я потроху повертався до тренувань, бігав заповідником, що межував з нашою ділянкою. Спочатку трохи мучила крепатура, та коли перші незручності минулися, я став почуватися краще. Тіло не зовсім забуло ті часи, коли я був дійсно у добрій формі. Ніхто не бачив, як я беркицьнувся, та все одно я почувався ідіотом і навіть вилаявся. Батько часто казав, що неживі предмети ненавидять нас і планують підступи проти людей. Він таки мав рацію.

По роз’їждженій доріжці я рушив до дверей споруди, що згідно з договором оренди тепер вважалася моєю домівкою. Було зовсім холодно; можливо, сьогодні випаде перший сніг. Цікаво — як ми будемо вибиратися у світ, коли це станеться? Місцеві мешканці не вважають сніг романтичним. Вони говорять про нього так, як говорять про смерть чи податки, а ріелтор радив одразу купити снігохід для зимових місяців. Проте снігоходу в нас не було і, правду кажучи, не планувалося. Звання власника снігоходу мене не вабило: краще вже накупити свічок і консервів і навчитися квасити капусту. Я завжди мав слабкість до квасної капусти.

Дорога спустилася в невелику заглибину, потім збігла на горбочок, і десь за кілометр від воріт закінчилася парковкою. З цього боку будинок нічого цікавого собою не являв — одноповерхова споруда з кедрових колод, влітку майже цілковито захована серед зелені. Саме таким я побачив будинок на фото в інтернеті й подумав, що він дуже милий, така собі відлюдницька романтика. Та зараз, на порозі зими, дім скидався на атомний бункер, оточений ногами гігантських павуків. Тільки всередині ставало зрозуміло, що під першим поверхом є ще півтора, і з північного боку будинку, який виходив на крутий схил, на обох поверхах були вікна на всю стіну. Вдень крізь них було видно лісисту долину, що простягалася до гори Венатчі, за якою височіли Каскадні гори. За ними десь удалині була вже Канада. Як і відзначив Ґері Фішер, той краєвид притягував погляд. З балкона також було видно ставок діаметром десь півтори сотні метрів, що лежав ще на нашій ділянці. В пообідню годину над долиною кружляли, мов листя на вітру, хижі птахи.