Майкл Смит - Непрохані

Фішер заговорив не одразу.

— Варіант вірогідний, — відзначив він. — Але я не вірю. Не вірю з трьох причин. По-перше, Андерсон — ботанік, яких світ не бачив, хоч за взірець бери. Він фізично не здатний залякати двох людей водночас і впоратися з ними.

— Фізична сила тут ні до чого, — заперечив я. — У таких ситуаціях працює чиста психологія.

— Психологічно Андерсон теж не з таких, та нехай. Друга причина: є свідок того, що Андерсон прийшов на свою вулицю тільки о десятій сорок. Жінку, яка це бачила, ніхто не слухає, бо вона стара, напівбожевільна і сидить на препаратах літію, проте вона бачила, як Андерсон пройшов трохи вулицею в бік свого будинку, придивився до нього, а потім розвернувся і побіг геть.

— Ненадійне джерело, — відказав на це я. — І навіть якщо вона справді це все бачила, може бути, що Андерсон просто організовував собі алібі. Який твій третій аргумент?

— Ось який. Джошуа Андерсон зрештою помер від опіків, але вже й так був не жилець через дірку від кулі в голові. Проте кулю не знайшли. На думку патологоанатомів, вона застрягла у черепній коробці. Вихідного отвору справді немає, проте є ознаки додаткового пошкодження від гострого предмета. Людина, яка застрелила хлопця, колупалася ножем у дірці, поки на хлопцеві горів одяг. Щось я не думаю, що викладач фізики міг таке вчинити. З власним сином.

Він відкинувся у кріслі.

— До речі, пістолета Андерсон не мав узагалі.

Я знизав плечима:

— Так, не все сходиться. Але все ніколи не сходиться. Я ставлю на те, що Андерсон вбивця. Але що тобі до цієї історії?

— Це через одну справу з нерухомістю, якою я нині займаюся у себе на фірмі. Більше сказати поки що не можу.

Фішер, здається, щось приховував, проте деталі його професійної діяльності мене не цікавили.

— А до чого тут я? — спитав я.

— Мені потрібна твоя допомога, — відповів Фішер.

— Якого плану?

— Хіба не очевидно?

Я похитав головою.

— Ні, не очевидно.

— Треба дізнатися, що насправді сталося того вечора. Мені це буде дуже корисно. Нам буде дуже корисно.

— Поліція ж веде розслідування, хіба ні?

— Поліція хоче довести, що Андерсон убив дружину й сина, а я думаю, що це не так.

— Це я зрозумів, — усміхнувся я. — Проте ти можеш помилятися. І досі неясно, до чого тут я.

— Ти коп.

— Ні. Я колишній коп.

— Не бачу відмінності. Ти маєш досвід у розслідуваннях.

— Ґері, ти наплутав. Я був патрульним. Сидів у машині та стежив за порядком на вулицях.

— Гаразд, формально ти не маєш досвіду. Я знаю, що детективом ти так і не став. Але я знаю, що ти й не намагався.

Я втупив у нього важкий погляд.

— Так, Ґері, тільки не кажи, що лазив у мою особисту справу, бо тоді…

— Джеку, мені не треба було цього робити. Ти ж розумний. Якби ти хотів стати детективом, ти б ним став. Якщо не став, то лише тому, що не хотів. Це логіка.

— На мене лестощі не діють, — відзначив я.

Він усміхнувся.

— Це я теж знаю. І ще я пам’ятаю, що ти краще не пробуватимеш взагалі, ніж спробуєш і схибиш. І саме тому, гадаю, ти десять років патрулював вулиці.

Ніхто так зі мною не розмовляв дуже давно. Вираз мого обличчя сказав Фішеру все.

— Так, — почав він, піднявши долоні,— я наговорив зайвого, вибач, усе не так. Я не переймаюся долею Андерсона і його родини. Просто історія дуже дивна, і моє життя стало би простішим, якби я у ній розібрався. Я читав твою книжку і подумав, що тобі це було б цікаво. І все.

— За пропозицію дякую, — відповів я. — Але то було в іншому житті. І працював я в Лос-Анджелесі, а не в Сієтлі. Я не знаю міста, не знаю людей. Я не зможу зробити більше, ніж навіть ти, не те що копи. Якщо ти справді думаєш, що вони все роблять не так, поговори з ними.

— Я говорив, — зізнався Фішер. — Вони думають так само, як ти.

— І ми з ними, напевно, праві. Сумна історія, нема чого сказати.

Фішер повільно кивнув, дивлячись у вікно. Темнішало, небо наливалося свинцевою сірістю.

— Здається, йде негода, — сказав він. — Пора повертатися. Їхати через гори по темряві не хочеться.

— Вибач, — мовив я, підводячись. — Гадаю, ти проїхав цей шлях, сподіваючись на більше.

— Я хотів почути твою думку, я її почув. Вона не така, як я сподівався, але що вже там.

— Таку консультацію я міг дати і по телефону, — всміхнувся я, — як я й казав.

— Так, знаю. Але… я радий був тебе побачити знову. Давай тепер тримати зв’язок.

Я відповів, що теж був радий і що так, давай, тощо. Ми обмінялися люб’язностями, я провів його до дверей і постояв на порозі, дивлячись, як Фішер їде геть.