Анджей Сапковский: Відьмак. Сезон гроз

Вище на пагорбі стояв замок і королівський палац, за формою та виглядом досить нетиповий, бо був то колись старий храм, перебудований та розбудований після того, коли залишили його жерці, скривджені повною відсутністю зацікавлення з боку місцевого люду. Після храму залишилася навіть кампаніла, чи то дзвіниця з великим дзвоном, у який дотепер пануючий король Кераку Белогун наказував бити щоденно опівдні та— вочевидь, на зло підданим— опівночі.

Дзвін відізвався, коли відьмак заїхав поміж першими хатами Пальміри.

Пальміра смерділа рибою, пранням та кружалом, тіснява на вулицях була потворна, проїзд ними коштував відьмакові чимало часу та терплячки. Він зітхнув, коли нарешті дістався до мосту й перебрався на лівий берег Адалатте. Вода смерділа й несла грудки збитої піни— результат праці фарбарні, що стояла вище за течією. Звідти вже недалеко було до шляху, що вів до оточеного гостроколом міста.

Він залишив кобилу в стайнях перед містом, заплативши наперед за два дні й залишивши стаєнному бакшиш, аби гарантувати Пліточці потрібний догляд. Скерував свій шлях до вартівні. До Кераку ввійти можна було лише крізь вартівню, після проходження контролю та малоприємних процедур, що його супроводжували. Відьмака та необхідність трохи дратувала, але він розумів її мету: мешканців району за гостроколом не дуже радувала думка про візити гостей із портової Пальміри, особливо в особі мореплавців із чужих країв, які сходили там на берег.

Він увійшов до вартівні, дерев’яної споруди зрубної конструкції, що містила, як він знав, кордегардію. Думав, що розуміє, що на нього чекає. Помилявся.

За своє життя він відвідав чимало кордегардій. Малі, середні й великі, у закутках світу близьких і цілком далеких, у регіонах цивілізованих більше, менше або й узагалі поза цивілізацією. Усі кордегардії світу смерділи затхлістю, потом, шкірою й сечею, як і залізом та маззю для його консервації. У кордегардії Керака було так само. А скоріше було б, якби класичних запахів кордегардії не перебивав важкий, задушний, стелі сягаючий сморід пердіння. У меню гарнізону тутешньої кордегардії— у цьому не могло бути сумнівів— домінували зернобобові, як то горох, біб і кольорова квасоля.

А от тутешній гарнізон був винятково дамський. Складався він із шістьох жінок. Вони сиділи за столом і були поглинуті підвечірком. Усі пані жадібно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало там у рідкому перцевому соусі.

Найвища зі стражниць, мабуть, комендантка, відсунула від себе миску, встала. Ґеральт, який завжди вважав, що бридких жінок немає, раптом відчув, що його змушують ревізувати цей погляд.

— Зброю на стіл!

Як і всі присутні тут, стражниця була підстрижена під нуль. Волосся вже встигло трохи відрости, створюючи на лисій голові неохайну щетину. З-під розіпнутих камзолу й сорочки виглядали м’язи живота, що породжували думку про великий зашнурований рулет. Біцепси стражниці, аби залишатися в межах різницької образності, мали розмір свинячих окороків.

— Зброю на стіл клади! — повторила вона. — Оглух?

Одна з її підвладних, досі схилена над мискою, трохи підвелася й перднула гучно й протягло. Її товаришки зареготали. Ґеральт помахав рукавичкою. Стражниця дивилася на його мечі.

— Гей, дівчатка! Ідіть-но сюди!

«Дівчатка» встали досить неохоче, потягуючись. Усі, як помітив Ґеральт, одягнені були в стилі, скоріше, вільному й напівоголеному, а головно — такому, що дозволяв похвалитися м’язами. Одна мала на собі короткі шкіряні штани зі штанинами, розпоротими по швах, аби влізли туди стегна. А за одяг від талії вгору слугували їй головно хрест-навхрест сплетені ремені.

— Відьмак, — заявила. — Два мечі. Сталевий та срібний.

Друга, висока й широка в плечах, як й інші, безцеремонним рухом полізла під сорочку Ґеральта, схопилася за срібний ланцюжок, витягла медальйон.

— Знак він має,— підтвердила. — Вовк на знаку, з вишкіреними зубами. Виходить, і справді відьмак. Пропустимо?

— Правила не забороняють. Мечі він здав…

— Власне. — Ґеральт спокійно включився в перемовини. — Я здав. Обидва вони, сподіваюся, будуть у депозиті під охороною? З отриманням за розпискою? Яку я зараз отримаю?

Стражниці, шкірячи зуби, оточили його. Одна штурхнула наче неохоче. Інша голосно перднула.

— Отим розписуюся, — пирхнула.

— Відьмак! Найманий убивця потвор! А мечі віддав! Відразу! Покірний, наче який молокосос!

— Морквинку свою також би здав, якби наказали!