Анджей Сапковский: Відьмак. Сезон гроз

— Тьху, хай йому: як звати, так звати, псу на нього насрати. То тим мечем ти його засік? Отим клинком? Можна глянути?

— Не можна.

— Ха, бо зачароване напевне лезо. І дорогим мусить… Ласий шматочок… Ну, але ми тут гала-гала, а час сплива. Умову виконано, час на платню. А передусім формальності. Розпишися на фактурі. Значиться, хрестик або який інний знак постав.

Відьмак узяв поданий йому рахунок, повернув до світла.

— Гляньте на нього, — покрутив головою жупан, скривившись. — Ніби шо, читати вміє?

Ґеральт поклав папірець на стіл, підіпхнув у бік урядника.

— Мала помилка, — сказав спокійно й тихо, — вкралася до документа. Умовлялися ми на п’ятдесят крон. А фактура виставлена на вісімдесят.

Альберт Смулька склав долоні, спер на них підборіддя.

— То не помилка, — також знизив голос. — То, скоріше, доказ визнання. Ти забив страшенне страшидло, напевне ж була то непроста працечка… тож і ставка нікого не здивує…

— Не розумію.

— Аякже. Не вдавай невинне дитятко. Хочеш мене переконати, що Йонас, як тут радив, не виставляв тобі таких ото фактур? Голову дам, шо…

— Що «шо»? — перебив його Ґеральт. — Що він завищував рахунки? А різницю, на яку полегшував королівську скарбницю, ділив зі мною навпіл?

— Навпіл? — Жупан скривив губи. — Не перебирай, відьмаче, не перебирай. Подумати тільки, який важнячий. З різниці ти отримаєш третину. Десять крон. Для тебе воно й так чимала премія. А мені більше належить, хоча б і через мою функцію. Державні урядники повинні бути статечними. Чим урядник державний статечніший, тим престиж держави вищий. А зрештою, шо ти про таке можеш знати? Шось мене ця розмова знудила. Підпишеш фактуру чи ні?

Дощ дудонів по даху, надворі лило, наче з цебра. Але вже не гриміло, гроза віддалялася.

За два дні після того

— Дуже просимо, шановна, — владно кивнув Белогун, король Кераку. — Дуже просимо. Слуги! Стільця!

Стелю кімнати оздоблював плафон, фреска, що зображувала вітрильник серед хвиль, тритонів, гіпокампів і створінь, що нагадували омарів. А фреска на одній зі стін була мапою світу. Мапою, як давно вже ствердила Корал, абсолютно фантастичною, що небагато спільного мала зі справжнім розташуванням суходолу та морів. Але красива та зроблена зі смаком.

Двоє пажів притягли та встановили важкезне різьблене карло. Чародійка всілася, поклавши руки на бильця так, аби її вкриті рубінами браслети стало добре видно й щоби неможливо було не звернути на них уваги. На завитому волоссі мала вона ще й рубінову діадемку, а в глибокому декольте— рубінове кольє. Усе спеціально для королівської аудієнції. Хотіла справити враження. І справляла. Король Белогун витріщав очі, не зрозуміти, чи на рубіни, чи на декольте.

Белогун, син Осмика, був, можна сказати, королем у першому поколінні. Татко його згромадив досить значний маєток на морській торгівлі, а також, здається, на морському розбої. Прикінчивши конкурентів і монополізувавши каботажні плавання в регіні, Осмик проголосив себе королем. Акт самозванчої коронації, по суті, лише формалізував статус-кво, тож не породив великих застережень і не викликав протестів. Трохи раніше в результаті приватних війн і воєнок Осмик уладнав прикордонні та владні конфлікти із сусідами — Верденом та Цідарісом. Стало відомо, де Керак починається, де закінчується й хто там володарює. А раз володарює, то є він королем, а тому надається йому такий титул. Природним чином титул та влада переходять від батька до сина, тож нікого не здивувало, що після смерті Осмика на троні сів його син Белогун. Щоправда, синів Осмик мав більше— ще, здається, чотирьох, але всі вони зреклися прав на корону, один навіть начебто добровільно. Таким ото чином Белогун владарював у Кераці вже років бодай більше двадцяти, згідно з родинною традицією отримуючи зиски з корабельного будівництва, транспорту, риболовлі та піратства.

Тепер же, сидячи на троні, на підвищенні, у соболиному ковпаку, із берлом у руці, король Белогун давав аудієнції. Величний, наче жук-гнойовик на коров’ячій купі.

— Шановна й мила нам пані Литто Нейд, — привітав він. — Наша улюблена чародійка Литта Нейд. Вирішила знову провідати Керак. І, напевне, знову надовго?

— Корисне мені морське повітря. — Корал провокаційно поклала ногу на ногу, демонструючи туфельки на модній пробці.— За ласкавим дозволом вашої королівської милості.

Король обвів поглядом синів, що сиділи поряд. Обидва рослі, наче жердини, нічим не нагадували батька, кістлявого, жилавого, але не дуже показного зростом. Самі вони на братів схожі не були. Старший, Егмунд, чорний, наче крук, Зандер— трохи молодший, майже блондин-альбінос. Обидва поглядали на Литту без симпатії. Очевидним чином дратував їх привілей, згідно з яким чародії в присутності королів сиділи, тож на аудієнціях їм надавали стільці. До того ж привілей той мав загальне розповсюдження, і не можна було не звертати на нього уваги нікому, хто хотів би вважатися цивілізованим. А сини Белогуна дуже хотіли такими вважатися.