Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Запевнивши, що бажання Корал для нього— наказ, Любисток подав Мозаїці руку. Відьмак та чародійка залишилися самі.

— Ходімо, — Литта перервала мовчанку, що надто вже затяглася. — Пройдімося. Туди, на пагорб.

З пагорба, від газебо, з висоти, відкривався вид на місто, на Пальміру, порт та море. Литта заслонила обличчя долонею.

— Що то там впливає на рейд? І кидає якір? Трищогловий фрегат цікавої конструкції. Під чорними вітрилами, ха, це досить незвичайно…

— Облишмо фрегати. Любисток та Мозаїка пішли, ми самі й на узбіччі.

— А ти, — відвернулася вона, — думаєш, навіщо б. Чекаєш, про що я тобі скажу. Чекаєш на запитання, які я тобі поставлю. А я, може, усього-то хочу розповісти тобі найсвіжіші плітки? Із середовища чародіїв? Ах, ні, не лякайся, вони не про Йеннефер. Вони про Ріссберг, місце, трохи тобі відоме. Там останнім часом сталися величезні зміни… Якось я не бачу у твоїх очах блиску зацікавленості. Мені продовжувати?

— Але ж прошу.

— Почалося, коли помер Ортолан.

— Ортолан мертвий?

— Помер менше тижня тому. Згідно з офіційною версією, смертельно отруївся гноєм, над яким працював. Але плітка доносить, що то був інсульт, спричинений звісткою про раптову смерть одного з його улюбленців, який загинув у результаті якогось невдалого й дуже підозрілого експерименту. Ідеться про такого собі Дегерлунда. Щось знаєш? Зустрічав його, коли був у замку?

— Не виключаю. Я багатьох зустрічав. Не всі були варті запам’ятовування.

— Ортолан начебто звинуватив у смерті любчика все правління Ріссбергу, розлютився й дістав удар. Він і справді був віковічним, роки страждав від надмірного артеріального тиску, не була таємницею і його залежність від фісштеху, а фісштех та високий тиск— це вибухова суміш. Але щось там мало насправді статися, бо в Ріссберзі пішли істотні персональні зміни. Ще до смерті Ортолана дійшло там до певних конфліктів, крім іншого, до від’їзду змусили Альджернона Генкампа, більш відомого як Пінетті. Його ти пам’ятаєш напевне. Бо якщо хтось там вартий того, аби його запам’ятати, то це саме він.

— Факт.

— Смерть Ортолана, — Корал зміряла його уважним поглядом, — спричинила швидку реакцію Капітулу, до вух якого й раніше доходили якісь тривожні звістки про тисячі вибриків небіжчика та його улюбленця. Що цікаво, — а в наші часи так і зовсім знаменно, — лавину викликав малесенький камінчик. Зовсім незначна людина із суспільства, якийсь надто старанний шериф чи констебль. Він змусив діяти свого головуючого, бейліфа з Горс Велена. Бейліф переказав звинувачення вище, і так ось, сходинка за сходинкою, справа дісталася до королівської ради, а звідти— до Капітулу. Щоб не затягувати: знайдено винних у недогляді. З правління довелося піти Біруті Ікарті, вона повернулася до університету, до Аретузи. Пішли Аксель Рябий та Сандоваль. Зберіг місце Зангеніс, отримав ласку Капітулу, донісши на тамтих та зваливши на них усю провину. І що ти на це? Може, маєш щось мені сказати?

— А що я мав би сказати? То ваші справи. І ваші скандали.

— Скандали, що вибухнули в Ріссберзі скоро після твого візиту.

— Ти мене переоцінюєш, Корал. І ступінь мого впливу.

— Я ніколи нічого не переоцінюю. Та рідко щось недооцінюю.

— Мозаїка та Любисток за мить повернуться. — Він глянув їй в очі зблизька. — А ти ж не без причини наказала їм відійти. Скажи нарешті, про що йдеться.

Вона витримала погляд.

— Добре знаєш, про що йдеться, — відповіла вона. — Тож не ображай мого інтелекту через приниження власного— напоказ. Ти не був у мене більше місяця. Ні, не думай, що я прагну нудотного мелодраматизму чи патетично-сентиментальних жестів. Від зв’язку, який закінчується, не очікують нічого, окрім милих спогадів.

— Ти, здається, використала слово «зв’язок»? Воістину, не може не дивувати місткість його сенсів.

— Нічого, — пропустила вона те повз вуха, — окрім милих спогадів. Не знаю, як воно у твоєму випадку, але якщо йдеться про мене, що ж, буду щирою, із цим не дуже добре. Варто було б, вважаю, докласти трохи більше старань у цьому напрямку. Вважаю, що треба тут небагато. Так, якісь дрібниці, милий кінцевий акорд, який зміг би залишити приємні спогади. Тебе вистачить на щось таке? Захочеш мене відвідати?

Він не встиг відповісти. Почав оглушливо бити дзвін на кампанілі, ударив десять разів. Потім заспівали труби, гучною, мідною та трохи наче какофонічною фанфарою. Натовп гостей, утворюючи коридор, розділили синьо-червоні гвардійці. Під портиком біля входу в палац з’явився гофмаршал із золотим ланцюгом на шиї та великою, наче палиця, тростю в руці. За гофмаршалом крокували герольди, за герольдами— сенешалі. А за сенешалями в соболевому ковпаку та з берлом у руці надходив власною кістлявою та жилястою особою Белогун, король Кераку. Біля його боку йшла худенька блондинка у вуалі, яка могла бути тільки королівською обранкою, а в зовсім недалекому майбутньому— дружиною та королевою. Блондиночка мала на собі білосніжну сукню й була обвішана діамантами: скоріше надмірно, скоріше трохи по-нуворишівськи та скоріше без смаку. Як і король, вона мала на плечах горностаєвий плащ, який ззаду притримували пажі.