Юрій Смолич - ЩО БУЛО ПОТІМ

— Ви відповідатимете за це… Перед моєю країною… перед міжнародним правом… Ви полонили… вкрали мене… румунського підданця…

— Ну, що ви? — усміхнулася Сахно. — Ви перебільшуєте. Ну, який же ви “підданець”? Ви тільки прах румунського підданця. Ви ж — мрець. Я все оформила цілком юридично. Для цього я скористалась з вашого ж досвіду. Я зробила з вами так само, як робили ви з усіма людьми, яких ви препарували. Ви виписували їх через попа і нотаря, як… мертвих. Лікар давав відповідну констатацію смерті. Я точно виконала ваші інструкції. Лікар Патрарі, ваш колега, дав посвідку про вашу смерть, — ви ж знаєте, що він не збрехав, — піп і нотар виписали вас по всіх книгах. Вас вивезено з рідної країни, як прах, як мерця, як ваш набальзамований труп, який ви самі у вашім заповіті одписали для посмертного розтину берлінській академії. Я, як один із співробітників цієї академії, і мала всі підстави…

— Щоб вас чорт забрав… — прохрипів безталанний відживленець, колишній поміщик, капіталіст і підданець своєї держави.

— Тепер ви просто експонат нашого головного інституту експериментальної хірургії, - не могла стриматися, щоб не вколоти свого полоненого, Сахно.

Гальванеску тихо гикнув і одкотив голову набік. Він втратив свідомість. Він був ще надто кволий для таких розмов і переживань. Доктор Івановський люто замахав руками і сердито вигнав Сахно із палати. Зберегти життя пацієнтові, відновити його сили — це була його головна мета. По-перше, доктор Гальванеску мусив допомогти відживити двох інших знекровлених. По-друге, це ж був надзвичайний пацієнт, це був унікум, зразок виключного експерименту. Це був експонат інституту, і доктор Івановський не міг дозволити його… псувати…

В суботу вранці всі зібралися в кабінеті професора точно о дев’ятій. Були професор, доктор Івановський, Думбадзе, Коломієць, Сахно. Не було тільки товаришки Петрової. А втім, точно о дев’ятій задзвонив телефон, і це була вона.

Професор перелякано відсахнувся від телефону, і трубку взяв Думбадзе. Петрова повідомляла, що за годину покінчить з резолюціями, і просила зачекати з розмовою до десяти. Думбадзе хотів був переказати її прохання професорові, але було вже пізно. Сполоханий телефоном, професор вискочив за двері і тепер уже поспішав по коридору до трансплантаційного відділу. Всі побігли за ним.

І Сахно, і доктор Івановський, і сам професор хвилювалися. Мала ж бути надто відповідальна й вирішальна розмова. Ще не відомо було, яку позицію в цій розмові займе буджацький поміщик, доктор Гальванеску. Адже від нього залежало тепер — повернути життя Чіпаріу та Йонеску.

Проба рідини, що нею були насичені їхні жили, виявила, що це була рідина зовсім іншого, ніж рінгерлоківська, хімічного складу. Очевидно, їх було препаровано іншим способом, розрахованим на довше збереження клітин тілесної тканини. Згодиться чи не згодиться сказати радянським хірургам секрет цього способу буджацький помішик, доктор Гальванеску?

Власне, доктор Івановський стояв би за те, щоб таку серйозну розмову відкласти ще днів на два-три. Нехай би пацієнт набрався і фізичних, і моральних сил. Шкода було б його згубити. Але… Але ж Чіпаріу та Йонеску були знекровлені щось із місяць, кожна година зменшувала шанси на їхній поворот до життя.

Ідучи по коридору до трансплантаційного відділу, товариші проходили повз інститутський конференц-зал. Велика аудиторія, місць на двісті, була сьогодні повна народу. Засідання ще не починалося, і над людським натовпом навис неголосний, стриманий, але дзвінкий гомін і шум. Гомін був дзвінкий і високого тембру, бо в залі зібралися самі жінки. Жодного мужчини серед них не було.

— Що це за збори? — поцікавилася Сахно. — Ага, мабуть, якісь курси сестер чи санітарок!

Доктор Івановський заклопотався і почав підганяти всіх.

— Швидше, товариші, швидше!.. Балакати нам хвилин з десять доведеться, а мені ж, власне, з дев’ятої години треба було відкривати конференцію. Товаришу Думбадзе, ви зробили повідомлення?

— Так, так, Іване Омеляновичу, не турбуйтеся, — заспокоїв його Думбадзе. — Я тільки що був у залі й оголосив, що негайна справа затримає вас на хвилин п’ятнадцять-двадцять.

Потім Думбадзе відповів Сахно на її запитання.

- І так, і не так. Це не є, власне, ні сестри, ані санітарки. Це, бачите, сьогодні в нас одноденна конференція жінок-робітниць механічного заводу. Щотижня ми провадимо одну таку конференцію. П’ятдесят дві на рік. Дванадцять тисяч дружин робітників. Аналогічні одноденні конференції, але, звісно, в менших масштабах, провадять і інші інститути. Таким чином, протягом року через ці конференції переходять всі дружини робітників нашого міста.