Юрій Смолич - ЩО БУЛО ПОТІМ

Вони не загинули. Санітарні загони Радянської Армії працюють відважно, як бійці. Але, крім відваги та самопожертви, вони озброєні ще й високою технікою медичної допомоги. Вони озброєні ще надзвичайними досягненнями радянської медицини. І поміж цих надзвичайних досягнень і це: переливання крові пораненим, отруєним газами, опеченим вогнем. Це найкращий і, власне, єдиний спосіб рятунку од загибелі поранених, отруєних, попечених. Санітарні загони працюють чітко й швидко. Вони допомагають пораненим тут же, на місці бою. І тут же, на місці бою, вони забезпечують себе матеріалом. Вони забирають, виточують кров з забитих на смерть і тут же консервують її. Тоді переливають її пораненим. І кров загиблих відживлює приречених на смерть, повертає їм життя, живе далі в їхніх жилах, щоб знову повести червоного бійця на бій, на переможний бій з ворогом…

— Слухай, — несміливо торкнула Петрова Думбадзе за рукав. — Слухай, а як же на війні? Переливати пораненим? Адже кров різних груп.

— Кожен червоноармієць, ідучи на фронт, паспортизується, і на його тілі є знак, до якої групи належить його кров, — так само пошепки відказав Думбадзе.

— Дві тисячі! — захрипши від хвилювання, подав голос Коломієць.

— Стоп! — відгукнувся доктор Івановський.

Професор відірвався від стіни, розплющив очі і хутко підійшов до столу. Він дістав стетоскоп і нахилився з ним до серця трупа.

Він нічого не почув. Труп був труп. А в трупа серце не б’ється.

А втім, труп був уже зовсім не такий, яким ми його бачили двадцять п’ять хвилин перед тим. Він немовби вирівнявся і погладшав. Чорні тіні на скронях, горлі й ребрах посвітлішали. Жовтава восковість немовби трохи втратила давнішню прозорість і зробилася мутнявішою. Здавалося, — проте, може, це дійсно тільки здавалось, — що тіло втратило свою затверділість і навіть пружило під натиском пальців.

— Піт! — раптом дзвінко прошепотів доктор Івановський.

Професор поклав руку на чоло. Чоло було вогке…

Здавалося, в повітрі операційної аж забриніло — на такі високості зійшло нервове напруження людей, що схилилися над трупом. Труп дав піт. Труп упрів.

— Спробуємо діатермію? — зривним шепотом запропонував Івановський професорові.

Професор кивнув головою.

Електричний апарат був негайно ж підкочений до столу. Під труп і поверх нього покладено великі цинкові платівки, з’єднані дротами з апаратом. Сестра включила струм, і тихо загурчав мотор. Це робили діатермію- глибоке прогрівання внутрішніх органів.

— Донора! — наказав професор.

Стіл з дівчиною-донором в ту ж мить був щільно присунутий до столу з оперантом. Швидкими і вправними пальцями Думбадзе вколов голку дівчині в ліктьову вену. Таку ж голку він вколов трупові. Потім він з’єднав ці голки гумовою трубкою із шприцом.

— Давайте! — скомандував Івановський, і Думбадзе зняв затиск із трубки.

Кров із руки дівчини-донора потекла крізь голку до трубки, з трубки крізь шприц і другу голку — в руку трупові.

Труп з дівчиною був зв’язаний тепер прямо і безпосередньо.

З серця дівчини текла кров до жил трупа, до серця трупа. Серце дівчини повинно було змусити і це серце затрепетати.

— П’ять… десять… п’ятнадцять… — відзначав кількість кубиків перекачаної крові Коломієць. — Скільки будемо переливати?

Доктор Івановський махнув на нього рукою.

— Пульс… — тихо й непевно прошепотіла сестра, що тримала труп за руку, і голос її засікся… — мені здається… я почуваю… пульс.

Професор вхопив другу руку.

— Кофеїну! — гукнув він.

Він гукнув уголос, і серед загальної тиші його голос прозвучав, немов гудок паровоза глупої ночі.

Два шприци відразу вп’ялися трупові з двох боків під ребра.

— Приготуйте ін’єкцію адреналіну, — сказав Івановський сестрам.

Вони негайно ж побігли до хірургічної шафи міняти шприци.

— …Двадцять… двадцять п’ять… тридцять… — рахував Коломієць кількість живої крові.

— П’ятдесят! — відрахувала сестра з секундоміром.

Це вона підрахувала перші поштовхи пульсу. Він був слабкий, ледве чутний, цей пульс від живого серця…

Сестра, що завідувала апаратом діатермії, торкнула професора за руку:

— Професоре, вам не здається, що на скронях виступає рум’янець?

— Мені нічого ніколи не здається! — огризнувся професор.

— …Сорок, сорок п’ять… п’ятдесят… — рахував Коломієць.

— Сімдесят! — відзначила сестра пульс другої хвилини.

— Штучне дихання! — наказав професор.