Борис Левандовский - Донор для небіжчика

— Здрастуйте, Геро!

Герман подумки чортихнувся. Це була сусідка, що жила поверхом вище. Самотня сорокалітня жінка, досить заможна. Злі язики пліткували, що спадщину вона отримала від колишнього чоловіка, який спершу вигнав її за зраду, а потім помер від інфаркту під час розлучення. До «пліток» Герман мало прислухався, але липкі погляди Лізи видавали її увагу до нього. При кожній нагоді вона намагалася з ним поговорити, байдуже, про що. Метою було запросити його до себе в гості «на чашку кави», і Герман це прекрасно розумів.

— Здрастуйте, — відповів він, не повертаючись. Двері його квартири вже відчинилися.

— Їздили кудись відпочивати?

— Так, трохи провітрився.

Голос справді міняється! — з холодком у душі подумки відзначив Герман.

— Ви не захворіли? — схвильовано мовила Ліза, що явно нікуди не поспішала; очевидно, вирішила скористатися черговою можливістю для розвитку більш близького знайомства. — Мені не подобається ваш голос. Здається, ви застудилися. Хочете, я…

— Ні, не хочу, — відрізав Герман. — Я хворий… і жахливо втомився. Хочу пошвидше лягти в ліжко.

— Можливо, вам принести… — не здавалася та.

— Ні, я вже все купив, — поспішно сказав Герман, і поплескав по дорожній сумці, немов демонструючи, що закупив половину аптеки.

«Господи, її навіть не ображає те, що я увесь час стою до неї спиною!»

— А може… — знову почала Ліза.

Але Герман зайшов у квартиру.

— Вибачте… — не повертаючись він захлопнув двері.

Вона ще щось говорила, однак Герман уже її не слухав.

Він зайшов на кухню й важко опустився на табурет. У голові шуміло. І Герман навіть знав, чому.

Я хворий… Я жахливо хворий…

Лягати в ліжко Герман не збирався, хоча його стан явно погіршувався. Опинившись на кухні, він згадав, що із самого ранку ще майже нічого не їв. Герман відкрив холодильник, та зрозумів, що зовсім не голодний.

Він знову присів на табурет, сперся ліктями на стіл і закрив очі. У роті в нього з’явився неприємний присмак.

Він підійшов до дзеркала в коридорі й висунув язика. По його краях утворився товстий шар брудно-сірого нальоту; Герман провів пальцем, і він розмастився, як паста. Його ледь не знудило прямо на підлогу. Він швидко заскочив у ванну й посилено почав чистити рот зубною щіткою.

А потім усе одно почав блювати… Хоча практично нічого не їв із самого ранку. Він із відразою дивився в умивальник на згустки, що нагадували зсілу кров, тільки… зеленуватого відтінку.

Виглядало це вкрай гидко.

Герман відкрив воду, і вона змила цей кошмарний натюрморт. Ванну кімнату заповнив важкий неприємний запах.

Цікаво, а що показав би аналіз? — подумав Герман.

АНАЛІЗ!!!

Він швидко перейшов у вітальню і зняв телефонну трубку.

Отже, сьогодні субота, друга половина дня, але, залишається надія, що пункт анонімної перевірки крові на СНІД іще працює; номер телефону Герман запам’ятав на все життя. Зараз він був уже майже впевнений, що його стан ніякого відношення до вірусу ВІЛ не має. Але коли він проходив тест, це ще сиділо тихо — тепер же, коли воно «прокинулося», результат міг змінитися.

У Германа зажевріла надія — якщо це не ВІЛ, його хвороба може бути виліковна! Однак відразу ж згадалися зеленуваті згустки, і надію витиснув страх.

Його організм руйнує один зі страшних мутантів ВІЛ, але ймовірність цього дуже мала. Знаменитий вірус, як відомо, впливає насамперед на імунну систему. У його ж випадку…

«А може, він прискорює процеси старіння організму? — саме цей варіант мутанта? Що ти на це скажеш?»

Герман задумався. Ні, це було не просто старінням — досить подивитися в дзеркало, щоб зрозуміти.

Це було… було… щось інше…

Але він спробує дізнатись.

На тому кінці проводу відповіли, що пункт працює.

Герман одразу почав збиратися.

До пункту Герман добрався без особливих пригод. Якщо не брати до уваги одного моменту, що його неприємно вразив.

По дорозі Герман вирішив зайти в магазин, щоб купити пачку цигарок. Перед входом сидів прив’язаний до ліхтарного стовпа величезний плямистий дог; коли Герман підійшов ближче, пес насторожився і в його очах промайнув страх. А коли відстань між ними скоротилося до одного метра, величезний дог притулився до стовпа й заскиглив, злякано дивлячись на Германа. Герман не пам’ятав, щоб його коли-небудь боялися собаки. Кусати — так, але щоб боятися…