Борис Левандовский - Бабай

— До речі, ви знаєте, скільки грошей у найбагатшого чувака в світі? — спитав чоловік, який сидів на дивані поруч із Назаром. Дідусь заступав його Назарові, але хлопчику здавалося, що він бачить міну промовця: начебто це відомо лише йому одному й особисто від того зажерливого багатія.

— Ну і скільки? — поцікавився хтось.

— А хто це такий? — стрепенулася дуже повна пані, яка сиділа навпроти Назара. Так, ніби йшлося про їхніх спільних знайомих чи сусідів по вулиці. Її округлі, наче боки стиглої дині, щоки навіть почервоніли від обурення, і товстуха стала схожою на свиню, яка раптом виявила, що до її корита поклали менше, ніж до інших. Назар тихенько захихотів, але, отримавши застережний погляд Валерії, відразу вгамувався.

— Це Вілл Гейтс, засновник «Майкрософт», — сказав Михайло.

— Не уявляю навіть, скільки, — товстуха, схоже, сприйняла питання як адресоване виключно їй. — Ну не знаю!

— Тоді просто припустіть, — чоловік мимоволі сконцентрував увагу на ній. — Назвіть цифру, хоча б приблизно.

— Я не… — вона ображено обвела поглядом присутніх. — Може… двадцять трильйонів?

Гість, який задавав питання, поважно відмахнувся від неї.

— Ні? — розгублено буркнула повна пані і невпевнено потягнулася за серветкою. — Тоді скільки?

— Близько ста мільярдів…

— Сто мільярдів… — луною відгукнулася товстуха, але в її вустах цифра здавалася зовсім безглуздою. — Он як…

— Тату, а сто мільярдів — це багато? — запитав Назар.

— Узагалі-то досить багато. Приблизно… валовий оберт усієї нашої країни років десь так за десять. Чи навіть більше.

Назар із розумінням кивнув:

— Виходить, якби в нас було стільки, ти зміг би купити… ну, ту машину, яку ти давно хочеш?

Дорослі за столом поблажливо розсміялися, але Назара це не зачепило. Голосніше за всіх гиготіла повна пані.

— Так, синку, і в нас ще трохи лишилося б на бензин, — відповів Левшиць і теж засміявся, задоволений жартом.

Потім розмова змістилася на перемивання кісточок керівництву на роботі.

Десь о пів на десяту Назарові стало зовсім нудно сидіти за столом і він вирішив утекти до себе в кімнату. До того ж повний комплект бабусь і дідусів мав явний намір от-от перейти до свого звичного суперництва у намаганні заволодіти увагою онука — як це завжди відбувалося, коли вони збиралися всі разом. Тому-то Назарові страшенно закортіло кудись від них сховатися — вирватися з чіпких обіймів цього чотириглавого дракона.

На щастя, тепер він міг утекти до надійного притулку. Назар став помаленьку зісковзувати вниз, щоб пробратися під столом, і сподівався, що встигне опинитися на безпечній відстані, перш ніж хтось помітить його відсутність.

— Ти куди? — здивувався Віктор Левшиць, ще помітно міцний моложавий чоловік п’ятдесяти трьох років; і син, і онук успадкували свою зовнішність головним чином від нього.

— Я… — завмер Назар на півшляху під стіл, — я до себе, а що?

— Так? Тоді, може, покажеш свою кімнату?

— А й справді, покажи нам її, — дружно підхопили три інші голови «дракона», немов були маріонетками в одній руці.

Назар був переконаний, що всі четверо вже давно до дрібниць устигли оглянути його кімнату — по черзі, попарно і всі разом. Річ зараз була зовсім в іншому: привернути Назарову увагу саме до себе. Хлопчина, звичайно, міг і помилятися, але інтуїтивно відчував, що правий, і це його дратувало.

Він благально подивився на батька, і той, демонструючи чудеса проникливості, яка, чесно кажучи, не належала до його переваг у повсякденному житті, моментально розібрався в ситуації.

— Назаре, тобі пора лягати спати, — це було вимовлено з підкресленою суворістю — нічим, по суті, не заслуженою, — але вони чудово зрозуміли один одного.

— Іду, татку.

Усі чотири голови «дракона» мимоволі просяяли, побачивши найвихованішу дитину в світі.

— А якщо лише на хвилинку… — почала було одна з бабусь, але відразу затнулася, бо Назар глянув на неї так, немов збирався сказати: «Я був би просто щасливий, якби ви знайшли собі когось іншого, щоб його розірвати на шматочки і зжерти з кетчупом!»

Спантеличено перезирнувшись, «дракон» розпався.

Назар побажав усім «на добраніч» і побрів до ванної чистити зуби.

Кілька разів йому вдавалося задрімати, але голоси вже не дуже тверезих гостей долинали із сусідньої кімнати — коли вони сміялися з тих анекдотів, котрі можна було вільно розповідати і коментувати лише за відсутності восьмирічної дитини, чи про щось сперечалися — і знову будили його.