Борис Левандовский: Бабай

Назар кивнув. Вона навіть не уявляла, наскільки.

— Я думаю, він зовсім заспокоївся б, якби ти його нарешті відпустила, — підмітив Левшиць. Валерія засуджуюче глянула на нього, але таки випустила з обіймів Назара, і той одразу ж заліз під ковдру.

— А чим це так тхне? — повернулася Валерія до чоловіка. — У кімнаті задушливо…

— Так, схоже, не завадило б провітрити, — погодився Михайло, принюхуючись до повітря. — Може, пил налетів через кватирку?

— Але звідки аж стільки? — трохи здивовано хмикнула Валерія, прямуючи до вікна, щоб ширше відчинити кватирку. — Я тільки сьогодні тут усе вилизала. Чортзна-що!

— Ану, подивимось… — вона нахилилася, щоб зазирнути під ліжко. Назара підкинуло, він метнувся до мами… Але було занадто пізно — Валерія втілила свій план і абсолютно спокійно вивчала простір під ліжком в позі екзальтованої молільниці на предмет наявності пилу.

— Ти чого? — здивовано глянув на сина Левшиць. Назар зніяковів і повернувся під ковдру.

— Та… нічого.

— Ну, зрозуміло. Так я й думала, — констатувала знизу Валерія. — Це ж треба! Гадки не маю, звідки взялося стільки пилу. Доведеться завтра знову прибирати.

Назарові раптом подумалося: що, якщо нещодавнє страхіття справді було лише поганим сном? Хлопчику дуже хотілося повірити в це. І на якусь мить майже вдалося. От тільки…

— Хочеш, ми трошки побудемо з тобою? — запропонувала Валерія.

— Справді, гарна думка, — підтримав її Михайло. Виглядав він уже не таким розбитим, як ще кілька хвилин тому. Назарові, щоправда, цей відрізок часу здався кількома годинами; просто не вірилося, що між моментом, коли монстр ось-ось мав вибратися повністю, і цими словами не вмістився б навіть блок телевізійної реклами.

— Може, так і зробимо? Га? — Левшиць з якимось напруженим, не властивим для нього виразом обличчя розглядав дитячу.

Назарові дуже хотілося сказати «так», і тому він учинив так, як учинив би кожен хлопчисько його віку — відповів «ні».

Твердо, але трохи із запалом.

— А взагалі, — схвально підморгнув йому Левшиць, коли вони з Валерією виходили з кімнати, — ти молодець, я тобою пишаюся.

Проте настільну лампу залишили увімкненою.

Так, про всяк випадок.

За десять хвилин Михайло Левшиць обережно торкнувся до плеча дружини, яка вже задрімала.

— Леро, мені чогось подумалося…

— Що? — сонно відгукнулася та з явним невдоволенням у голосі.

Левшиць навіть звівся на лікті.

— А якщо… у тій кімнаті таки щось є.

— Де? У дитячій?

— Так.

— Ну, ясна річ. Наш… Що ти маєш на увазі? Ой, Господи! Спи.

Левшиць повільно опустився назад на подушку і, повернувшись спиною до дружини, почав уважно вслухатися в нічну тишу. З дитячої більше не долинало ні звуку.

Промуркотівши щось собі під ніс, він заснув.

Дорослим не властива ірраціональна віра в надприродне, з роками вони схильні забувати власні страхи з подорожей по Нічній Державі. Лише зрідка, в особливі хвилини — під час жорстокого безсоння чи в темному коридорі на шляху до вбиральні — раптом накотиться щось, заворушиться в глибинах пам’яті, і тоді виникає непоборне бажання озирнутися…

У своєму реальному житті дорослі бояться зовсім інших речей: провалів у кар’єрі, інфляції, невиліковної хвороби, невтілених планів, росту цін, чужого успіху…

І навіть не підозрюють (а простіше — не пам’ятають), що після того, як вони виходять з дитячої, де на самоті залишається малюк, — усе раптово змінюється. Стіни кімнати перетворюються на невидимі кордони, що містять усередині невідому позапросторову країну, де будь-якої миті може трапитися що завгодно. І навіть відгомони зовнішнього світу не в змозі зруйнувати химерне існування цієї оманливо-крихкої держави.

У кутках, згущуючись, збираються хиткі тіні, меблі раптом змінюють обриси, безгучно колишеться знятий одяг на спинці стільця, поступово перетворюючись на мовчазного спостерігача; де-не-де оживають підозрілі шерехи, хтось обережно ворушиться за гардиною чи тихо дихає під ліжком у терплячому очікуванні руки, що рано чи пізно звіситься вниз…

Держава, з якої не повертаються дорослі, які випадково туди потрапили.

Назар якийсь час лежав із розплющеними очима, хоча ввімкнена настільна лампа вселяла надію на безпеку. Але одна річ — моторошний сон, і зовсім інша — відчувати в реальності, як ворушиться монстр під твоїм ліжком.

Утім, щось Назарові підказувало — йому вже нічого не загрожує. Цієї ночі.