Борис Левандовский - Бабай

Зрештою, він заплющив очі.

…І ще. Один момент ніяк не вкладався поруч із рештою подій. Після того, як кудлата потвора сховалася назад під ліжко, але ще до того, як прийшли батьки, Назарові привиділось, що звідкись знизу — але він був переконаний, що не із сусідньої квартири, — немов луною принесло далекий-далекий плач маленької дівчинки…

Уранці Назар прокинувся з високою температурою.

— Усе ясно, — сказала Валерія, збиваючи термометр, і насупила брови. — Вітаю вас!

Хоча Назар почував себе не вельми — захрип, ніс забитий, ніби його заклало мокрою ватою, розколювалася голова — поглянувши на маму, він засміявся.

— Дуже смішно, — Валерія похмуро зітхнула і сховала термометр у футляр.

Було близько десятої. Штори на вікні дитячої вже розсунули; судячи з ранкової погоди, день обіцяв бути жарким і ясним. З вулиці долинали голоси дітей, десь радісно гавкав собака, хтось голосно кликав маму, на поверх вище сварилася молода пара, у їх діалог бек-вокалом устрявав енергійний Рікі Мартін…

Коротше, звичайний недільний ранок.

— Привіт! — виник на порозі Михайло. Він прокинувся пізніше за Валерію і зазирнув до сина по дорозі до ванної. — Як спалося?

Назар повернув голову на подушці до тата і, щоб зайвий раз не напружувати хворе горло, підняв руку в жесті, що мовляв, нормально.

— Щось по тобі не скажеш, хлопче, — засумнівався Левшиць. — Очі, як у нашого шефа після перепою… Знову щось наснилося?

— Він занедужав, — повідомила Валерія, нервово постукуючи пластиковим футляром термометра по коліну. Левшиць подивився на неї, потім на сина:

— Теж мені вигадав! Цього разу великий недобір — ще цілих десять днів канікул. От уже!.. — він, ніби з осудом, похитав головою, натякаючи на безперечний талант Назара подовжувати собі канікули, занедужуючи першого ж дня занять. Узагалі-то Назар хворів не надто часто, як на дитину його віку, проте в родині жартували, що по-снайперськи. Минулого навчального року «потрапити в яблучко» йому вдавалося двічі: восени і взимку. Навесні трохи не влучив — перший день усе-таки з’явився в школі.

— Схоже, починаєш утрачати кваліфікацію. Промахнутись на півтора тижня — це аматорство, — Левшиць із докором поглянув на сина. — А ми з мамою так тобою пишалися!

Назар засміявся.

Валерія, ніяк не відреагувавши на веселість чоловіка, знову похмуро зітхнула:

— Ну, що ж… Доведеться брати лікарняний. Мені, звичайно.

— Логічно, — погодився Левшиць. — А скільки набігло? — це вже Назарові.

— Тридцять вісім і дев’ять! — з гордістю повідомив той. Незважаючи на минулу ніч і хворобу, настрій у нього був напрочуд гарним. У будь-якому разі, зранку.

— О-го! — здивувався Михайло. — Не мо…

— Тридцять вісім і два, — сказала правду Валерія, підводячись із Назарового ліжка. — Треба викликати лікаря, але ж сьогодні неділя. Ох, як усе це невчасно…

— А коли це буває вчасно? — посерйознішавши, резонно зауважив Левшиць. — Тим більше, літня застуда.

— Боюся, у нього ангіна… У нас закінчилися ліки, сходиш в аптеку?

— Це ж треба! Продаю пігулки ледве не вагонами, а у власному домі немає навіть аспірину, — похитав головою Левшиць. — Сходжу, звичайно. Тільки за таблетками, чи ще щось?

— Ясна річ, — Валерія вперше за ранок посміхнулася. — У нас закінчився цукор, вермішель, молоко…

— Добре, я зрозумів, — поспіхом закивав Михайло, поки список Валерії не сягнув немислимих розмірів.

— … і сосиски.

— І морозиво! — ляпнув Назар.

— І ременя, — сказала Валерія. — Шнель! — вона виштовхала з кімнати Левшиця-старшого. — Я хочу, щоб він швидше прийняв аспірин. А сама піду на кухню готувати сніданок і чай з малиною для Назара.

Повертаючись додому з пакетом із продуктами в руці і двома коробками шипучого аспірину в кишені, Михайло Левшиць міркував над нічним страхіттям сина.

Адже був ще його вчорашній візит до дитячої за стільцем, коли йому здалося… У кімнаті Назара в нього виникло те моторошне відчуття, яке він списав на зміну обстановки, послявідпускний синдром та інші причини. А ще той дивний випадок шість днів тому, одразу після переїзду, коли хлопець буквально кулею вилетів у коридор, страшенно чимось наляканий.

Зараз ці спогади породили в ньому навіть не тривогу, а якесь до безглуздості глибинне тремтіння. Начебто… Щось подібне відчуває людина, яка вперше йде погадати на своє майбутнє до ворожки, але не вірить у всі ці вигадки. Саме це найдивніше й бентежило.