Борис Левандовский: Бабай

Під ліжком.

Він закричав.

Його справді не почули.

Швидше за все тому, що Назарові тільки здавалося, ніби він репетує голосніше від ієрихонських сурм, а насправді цей крик звучав лише в його свідомості. Повітря з легень вільно виходило назовні, зовсім не зрушивши паралізовані жахом голосові зв’язки…

Однак, мабуть, хлопчик таки спромігся на якісь звуки, бо в кімнаті батьків почулися голоси. Першим прокинувся, здається, батько і, схоплюючись із ліжка, будив на ходу Валерію.

Усе це закрутилося тієї миті, коли Назар уже бачив розмиті темрявою обриси когось великого, що незграбно протискувався з-під його ліжка.

Йому вдалося розгледіти лише якісь фрагменти завдяки світлу далекого вуличного ліхтаря, що непевно сочилось у дитячу крізь вузьку щілину між шторами.

Спершу хлопчик побачив щось схоже на величезну кошлату лапу із широко розставленими пазуристими пальцями. Лапа потягнулася вперед, сліпо потицялась у повітрі, намацуючи опору, і схопилася за виступ ліжка, зім’явши куточок ковдри всього за лічені сантиметри від перекошеного обличчя Назара. Він мимоволі подався до стіни, продовжуючи кричати, і безпорадно стежив, як чудовисько натужно сопе та пробирається все ближче.

Сильний поштовх трясонув ліжком, коли монстр, допомагаючи собі іншою лапою, схопився за ніжку в головах. Запах пилу став настільки різким, що Назарові здавалося, ніби вся кімната кишить гризунами, а йому до носа набиваються тугі сірі грудки мишачої шерсті.

Коли чудовисько вилізло наполовину (хлопчик усвідомив це швидше інтуїтивно), якась частина Назарового розуму, що весь час перебувала в ролі стороннього спостерігача, з математичною тверезістю намагалась прикинути, чи зуміє бука протиснутися повністю між сподом ліжка і підлогою, і скільки це забере часу. Незабаром цей сторонній спостерігач прийшов до справедливого, але невтішного висновку: справи кепські. Чудовисько вже почало протискувати нижню частину тіла і намагалося розвернутися до Назара. Глухе сопіння монстра підказало йому, що дотепер бабай перебував до нього спиною.

І тоді крик, нарешті, почули батьки.

Двері дитячої різко відчинилися, гулко вдарившись об плінтус, із коридору сяйнуло світло — на порозі стояв Михайло Левшиць. Він до пуття ще не прокинувся, здивовано кліпав помітно припухлими і червоними очима, чому, без сумнівів, виною було вечірнє застілля. Але головне, що батько був тут — і зараз. І встиг вчасно. За кілька секунд за його спиною з’явилася Валерія. Чесно кажучи, виглядала вона ще гірше.

— Що сталося? — де було вимовлено обома одночасно, але пролунало зовсім по-різному. Михайло запитав стримано і майже буденно, а у Валерії голос був таким, немов вона була на межі паніки. Потім, схаменувшись, вона кинула швидкий погляд униз, щоб переконатися, що не влетіла в кімнату сина лише в трусиках. Було помітно, яке полегшення отримала, коли побачила, що одягнена в нічну сорочку. За інших обставин цей епізод міг би видатися Назарові кумедним, але зараз він начебто виходив із трансу і тільки заніміло переводив зляканий погляд із батька на матір і навпаки, ще не повіривши остаточно, що їхня поява йому не примарилася.

— Синку… — Левшиць першим зробив обережний крок до його ліжка (виглядало це саме так — обережно). — Мені здалося… ти кричав?

Назар мовчки кивнув із боязні, що ось-ось розплачеться.

Валерія раптом заметушилася і, майже оббігши чоловіка, присіла до Назара на край ліжка, точнісінько на те місце, де зовсім недавно бгала кутик ковдри пазуриста лапа чудовиська. Михайло залишився стояти в колишній позі і трохи розгублено дивився на сина.

— Ну годі, годі… — Валерія притисла Назара до себе. — Господи, який же ти весь мокрий! І гарячий…

Він зрозумів, що більше не може стримувати сльози, спробував вивернутися з її обіймів, але нічого не вийшло.

— Уже все добре, — Назар сердито розмазав краплі по щоках.

— Поганий сон, — сказав Левшиць, — буває іноді.

— Я прокинувся… — почав було Назар, але затнувся. Для них це було просто «поганим сном». Якщо він почне розказувати про монстра… На нього раптом навалився величезний розпач і безсилля — він не може звернутися по допомогу навіть до двох найдорожчих і найближчих людей у світі. Це було занадто жорстоко.

— І тобі, звичайно, здалося, що тут є хтось чужий, — із розумінням доказала за Назара Валерія. — Я знаю, у твоєму віці мені теж іноді ввижалося… — вона старанно підбирала слова. — Нічого, це мине. Тобі вже краще?