Борис Левандовский: Бабай

А раптом… — сяйнула в голові Назара приголомшуюча думка — існує таємна змова між дорослими і цими монстрами: чудовисько нападає на дитину — і так дорослі дізнаються… То ж не дарма його батьки хотіли, дуже хотіли, щоб у нього з’явилася своя кімната, і навіть квапилися з переїздом!

Однак, поміркувавши, Назар із відразою й соромом відкинув цю думку — добре ще, що Валерія з Михайлом не могли його чути, використовуючи телепатію. Йому все-таки було вже вісім, а не п’ять, і він все таки підозрював, що у всій цій ієрархії: діти-дорослі-монстри — поганими є саме останні. Хіба він сам не мав змоги переконатися в цьому, коли бачив одного з них на стіні? До того ж, тато з мамою його люблять і… хіба вони вважають його поганим?

Незважаючи на те, що малюнок був зроблений Назаром самостійно — хоча внутрішньо він не міг заперечувати присутність якоїсь сили, що водила його рукою, — він анітрохи не сумнівався, що бачив — точно чи приблизно — того, хто відповів йому по трубах опалення. Бабая. Того, Хто Стукає По Трубах. Зіштовхуючись із невідомим, діти більше покладаються на інтуїцію, ніж на розум.

Але от навіщо той дав знати про себе? І що тепер може статися далі? Чи це було грою випадку, і на цьому все скінчиться? Може, він просто зробив щось не так — наприклад, не варто було просити його назватися? Не дарма ж виникло те неприємне відчуття… Просто не треба було цього робити, та й годі. Але тепер він це знає і навіть близько не підійде до тієї клятої батареї.

Роздуми в такому руслі принесли певне полегшення — Назар потроху почав заспокоюватися, його маленьке, зіщулене під ковдрою тіло стало розслаблюватися, наче рука, яку міцно стиснули в кулак, а потім відпустили.

…І ще Назар був дуже задоволений, що ніхто не помітив, як він «підпустив лимонаду» — якщо вжити фразу дідуся Миколи. І для справедливості варто додати, що останнього разу це було вже дуже давно… адже так? А зараз — хто б не злякався всього цього? І штани намокли зовсім трішечки, ледь-ледь. Правда ж?

Думаючи про це, Назар нарешті перестав прислухатися до шерехів у темній кімнаті і зовсім спокійно заснув.

Наступні п’ять днів минули спокійно.

Родина поступово облаштовувалася на новому місці, звикаючи до змін у домашній обстановці, розташування крамниць, розкладу транспорту і сотень інших дрібничок, з яких складається повсякденне життя. Все поверталося на круги своя. Михайло Левшиць після чотирьохтижневої відпустки взявся до своїх обов’язків у фірмі, що займалася оптовим продажем медикаментів. Останні півроку він керував відділом маркетингу, зробивши за неповні п’ять років кар’єру від рядового співробітника. Валерія працювала в тій самій фірмі менеджером із закупівель, налагоджуючи стосунки з виробниками. «Ти купуєш, я — продаю. То якого дідька нам ще хтось потрібен?» — доволі прозоро жартував Левшиць удома.

Назар за ці дні встиг познайомитися з декількома хлопцями з нового двору, але поки що ні з ким близько не зійшовся; підготовка до занять у школі, що починалися через десять днів, відбирала левову частку вільного часу — зрозуміло, з ініціативи батьків, а не самого Назара. До того ж, він дуже сумував за своїми старими друзями, хоча зідзвонювався з ними майже щодня.

Назар зробив одне несподіване і не дуже радісне відкриття: схоже, усі його приятелі поставилися до цього раптового переїзду значно менш болісно, ніж він сам. Зрештою, Назар прийшов до висновку, що так трапилося, напевно, тому, що у їхньому житті не змінилося нічого, у його ж — змінилося все.

У передостанню суботу серпня, як і планувалося, Михайло з Валерією влаштували невеличкий бенкет із нагоди новосілля. Запросили тільки двох колег по роботі з дружинами, подружню пару, з якою родина товаришувала вже багато років, і, звичайно, батьків. Ще троє чи четверо запрошених прийти не змогли, пояснивши відсутність поважними причинами; це нікого не зачепило, тим більше, що вони обіцялися навідатись іншим разом.

Гості почали сходитися після сьомої. Кожен приніс із собою подарунок — недорогий, але відповідний до випадку. Відверто кажучи, вони не надто відрізнялися оригінальністю. Спостерігалася навіть курйозна тенденція: пластмасовий набір мильниць і рушникових вішалок для ванної кімнати, йоршик для унітаза в комплекті з поличкою для туалетного паперу, плетений килимок для туалету разом із йоршиком, знову набір мильниць і… зрозуміло, ще один йоршик.

«Це на той випадок, — тихенько підморгнув Валерії Михайло, — якщо ми вирішимо відкрити приватну громадську вбиральню. Або в нас у сім’ї раптом почнеться поголовна „швидка настя“.»