Борис Левандовский - Бабай

За десять хвилин до шостої вечора Михайло Левшиць урочисто вийшов на середину великої кімнати, обвів поглядом інтер’єр і помпезно виголосив:

— Ось так живе середній український клас!

Валерія, іронічно подивившись на нього, пхикнула.

До цього церемоніального моменту Назар устиг прогулятися біля будинку, вивчаючи околиці, навіть сходив поглянути на школу, у якій йому тепер випало вчитися, — зовні вона майже нічим не відрізнялася від його колишньої, хіба що виглядала трохи менш обшарпаною, напевно тому, що була побудована на кілька років пізніше. Ще йому вдалося з нейтральної дистанції придивитися до деяких хлопчаків його віку в дворі, але ініціативу знайомства виявляти поки що було зарано — правду кажучи, Назар відчував себе ніяково в ролі новачка. Для початку він вирішив не підганяти хід подій. Нехай усе йде своїм шляхом.

Михайло Левшиць відкоркував пляшку шампанського, щоб відсвяткувати новосілля у вузькому сімейному колі, а Валерія, взявши келих, одразу відзначила, що варто було б відсвяткувати цю подію «по-справжньому», запросивши до себе на найближчі вихідні батьків і кількох близьких друзів, «інакше ті справедливо образяться».

Ніхто, зрозуміло, не заперечував.

Після восьмої години подружжя вирішило трохи прогулятися на свіжому повітрі і, можливо, зайти на годинку до давніх приятелів, котрі жили десь неподалік. Спершу вони збиралися йти втрьох, але Назар захотів залишитися вдома. Ще вчора, спостерігаючи за тим, як розбирали речі, він випадково натрапив на свій старий фільмоскоп і спеціально відклав, щоб зайнятися ним за першої нагоди. Чесно кажучи, Назарові вже давно вилетіло з голови, що він існує. Та ось раптом знайшов його серед коробок і тепер відчував радісне нетерпіння, як перед зустріччю із товаришем, котрий повернувся із тривалої мандрівки. Властивість деяких речей полягає в здатності з’являтися начебто нізвідки саме під час переїздів.

Щойно батьки ступили за поріг, Назар поспішив до своєї кімнати і витягнув фільмоскоп із коробки. Звичайно, на перший погляд фільмоскоп значно програвав перед такими цікавими речами як відеомагнітофон чи камера, якими Назарові вже іноді дозволяли користуватися. І, звісно ж, примітивному пристрою для перегляду діафільмів було дуже далеко до ігрової комп’ютерної приставки, яку Назарові подарував батько на день народження.

Але у фільмоскопі для хлопця було щось особливе, в певному сенсі навіть щось живе. Тому що фільмоскоп робив те, що було не під силу навіть «найкрутішим» електронним іграм — він умів змінювати реальний світ (і це межувало майже зі справжнім чаклунством): коли звичайні шпалери перетворювалися на казковий пейзаж, який він бачив у «Шапці, повній девів» чи «Аладдині», або на стіні відчинялося вікно у темний дрімучий ліс. При цьому дещо залежало і від самого Назара: він міг наводити різкість і регулювати розмір кадру.

І, що було ще важливіше, — фільмоскоп дозволяв робити власні картинки. А потім розглядати їхню проекцію у збільшеному вигляді. Роки два тому Назар «зняв» десь із десяток коротких «фільмів» на самостійно придумані сюжети. І вони навіть мали успіх у глядачів — під час двох чи трьох демонстрацій перед батьками. Як матеріал Назар використав кілька засвічених фотоплівок — діставши фільмоскоп із коробки, він одразу їх знайшов. Там само виявилися і чотири голки різної товщини, щоб малювати по поверхні плівок, укритій фотохімічним шаром.

Коли Назар побачив усе це давно забуте «знімальне» приладдя, йому спало на думку зобразити того невідомого, який учора стукав по опалювальних трубах. Ідея хлопцеві одразу сподобалася. Він навіть зібрався було перевірити, чи відповідатиме той сьогодні, і почав шукати очима по кімнаті який-небудь придатний для подачі сигналу предмет… але раптово передумав, несподівано відчувши тривожний спазм у животі, начебто його несло у ліфті, що зірвався з тросів. «Чого б це?» — прослизнула здивована думка, але вже наступної миті Назарова увага цілком повернулася до коробки з плівками.

Він розклав на письмовому столі все необхідне приладдя і взявся до роботи.

Спочатку виходило непогано, якщо вважати початком першу нерівну риску, а потім він спіткнувся. На тому ж, на чому і вчора вранці, коли стояв перед вікном у великій кімнаті і намагався уявити: хто це? Знову це химерне відчуття…

Тепер йому також не вдавалося знайти відповідь.

Тоді, хвилину повагавшись, він просто вирішив намалювати те, що вийде.