Борис Левандовский: Бабай

Назар повільно підняв викрутку і з якимось дивним передчуттям знову постукав: тунн… тунн… тунн-тунн-туннн…

…Тунн!.. тунн!.. тунн-тунн-туннн-н!.. — одразу відповіла труба. Звук, без сумніву, став значно голоснішим, ніж першого разу, немов той, хто подавав ці сигнали у відповідь (до того ж точнісінько повторюючи ритм ударів Назара), наблизився.

І знову: тунн… тунн… тунн… тунн-тунн…

…Тунн!.. тунн!.. тунн!.. тунн-туннн-н!..

«Хто ж це може бути?» — подумав Назар та, незважаючи на те, що просто перед ним виднівся дитячий майданчик і яскраво світило сонце, йому раптом стало моторошно.

Потім він припустив, що, можливо, де-небудь через два чи три поверхи (або, наприклад, у сусідній квартирі — чому б ні? — до того ж, це легко пояснювало різке посилення звуку: перехід із однієї кімнати до іншої) так само перед вікном стоїть інший хлопчик і стукає у відповідь.

Логічно.

Але… У тому-то й заковика — він чомусь не міг уявити собі цього іншого хлопчика — немов щось у ньому безпідставно, але категорично протестувало проти такого припущення.

Поки Назар ламав голову над цією дилемою, викрутка в його руці раптом вивернулася — і важке руків’я вдарило по радіаторі: тунн-н!..

…ТУНН-Н-НН!!! — миттєва відповідь. Цього разу, здавалося, звуки лунали вже зовсім близько — ледве не в сусідній кімнаті. Назар відступив на кілька кроків від вікна: ліворуч радіатор батареї з’єднувався тонкою трубою з вертикальним стояком, що зникав у підлозі і стелі, а праворуч — через ширшу трубу йшов у стіну, де мав зливатися з радіатором іншої кімнати (всього кімнат у квартирі було дві) — майбутньої дитячої. І, схоже, звук долинав саме звідти, з правого боку. Назарові вперше сяйнула химерна думка, що в квартирі він не сам.

Цієї миті у двері подзвонили, він здригнувся і вже вдруге за ранок випустив викрутку.

Однак, було б занадто несправедливо назвати його за це боягузом — річ у тому, що думки про те, хто міг відповідати йому, відвернули увагу хлопчика від вікна, і він не зауважив, як у двір повільно в’їхала велика машина з останньою партією меблів зі старої квартири. Дзеленчання дзвоника вхідних дверей було для нього несподіванкою.

Ідучи до передпокою, Назар усе-таки зазирнув у меншу кімнату.

Але там, ясна річ, нікого не було.

— Ну, куди поставимо твоє ліжко? — поклав велику долоню Назарові на плече батько, кремезний і дуже високий чоловік із виразними рисами широкого вилицюватого обличчя, що років через п’ять-шість почне повторюватися в синові з дивовижною точністю, створюючи омолоджену копію Левшиця-старшого.

— Тепер у тебе є власна кімната. Давай, вирішуй сам.

Усе це відбувалося близько дев’ятої вечора, коли руки нарешті дійшли і до дитячої. Основна частина меблів у більшій кімнаті на той час була вже зібрана й розставлена. З кухні доносилося брязкання посуду, де Валерія Левшиць облаштовувала своє кухарське царство на новому полігоні каструль і сковорідок.

Узагалі-то для Назара цей переїзд був зовсім неочікуваним. Виявилося, що батьки вже давно підшуковували житло з більшою площею за помірну доплату. Адже Назар підростав, і настав час виділити йому окрему кімнату. До того ж справи на роботі в Михайла Левшиця йшли непогано, і йому вдалося взяти позичку. Втім, переїзд був якоюсь мірою несподіваним для усіх, і ще три дні тому ніхто б не подумав, що це трапиться так скоро — так склалися обставини, як казав потім Левшиць-старший.

Звісно, Назар ще не встиг змиритися з думкою про те, що йому доведеться відірватися від усіх старих друзів і почати ходити в іншу школу. Але все ж нова квартира йому сподобалася, а головне — у нього буде тепер власна кімната.

Він збирався було показати батьку, куди слід поставити ліжко, та цієї миті на кухні скрикнула Валерія.

Обоє кинулися до неї.

— Тарган… — зніяковіло посміхаючись, Валерія продемонструвала ганчірку з розчавленим прусаком; довгі вусики ще трохи ворушилися. — Такий величезний… брр!

Чоловіки поглянули один на одного з розумінням — мовляв, ну що з неї візьмеш? — і мовчки, з однаково іронічними посмішками повернулися до дитячої.

— От сюди, — Назар упевнено вказав ліворуч. Дитяча була прямокутною і мала окремий вихід у коридор, однією стіною межувала з кухнею, іншою — з кімнатою батьків. І ще, що особливо сподобалося Валерії, зранку тут було дуже сонячно.

— А он там, у куток, праворуч від вікна, — письмовий стіл, — продовжував Назар, користуючись нечуваною можливістю самому розпорядитися розміщенням меблів у власній кімнаті. — Тумбочку і книжкову полицю можна…