Клайв Баркер - Жахослов [збірник]

На мить я розгубився, не знаючи, що робити. Я знав, що не можна входити в незнайомі будинки, але чомусь це місце притягувало мене. Мабуть, через ту блакитну машинку, яка могла виявитися Дрібничкою.

Я ступив іще один крок до дверей. Маленький стрибок. Поряд не було нікого, на галявині – ні душі. Ще один стрибок. Пам’ятаю, тої миті я гадав, що, коли заскочу всередину, замість того щоб увійти , я буду в безпеці.

У безпеці від чого? Я не знав. Але я виріс на казках, у яких злі королеви й відьми заманювали маленьких дітей до своїх домівок і там ненаситно пожирали їх – і тіло, і душу. Мені казали, що це лише казки, а в казках усе вигадка. І водночас я мав вірити, що моя мати тепер з янголами. Чому я мушу вірити в янголів, питав себе я, і не вірити в чудовиськ, відьом та привидів?

На мені були блакитні черевики. Блакитні черевики з пряжками. Дівчачі черевики. Це вони винні, казав я собі, вони винні, що мати пішла з життя. А тепер вони ж привели мене до цього будинку і хитрістю заманюють усередину.

Я зробив іще один стрибок, що переніс мене прямісінько на поріг. Підлогу в передпокої було викладено кам’яною плиткою, а ще тут стояв запах. Не те щоб неприємний, важко сказати який: запах прадавності, дерева, каменю, диму; невловний запах церкви, що м’яко тремтів у повітрі.

Ліворуч від мене були дерев’яні сходи, що вели нагору. Там, унизу сходів, хизувалася блакитна машинка, із цілком безневинним виглядом, наче щойно не була на вулиці. Пам’ятаю, то була іграшкова модель фірми «Матчбокс», небесно-блакитна «Міні», зовсім як у мами. І я знав, що, якби я грався з нею, її блискучі гумові шини лишались би як новенькі і зберігали б пружність, яку мої старі, заїжджені моделі за роки ігор втратили остаточно.

Двері за спиною, клацнувши, зачинились. Яскраві промені великоднього сонця, що пробивалися з вулиці, одразу потьмянішали. Краєм ока я побачив щось – то була Дрібничка, сіра й безлика. Я обернувся, а коли знову подивився на сходи, блакитна машинка була вже на півдорозі нагору – туди, де за маленьким арочним вікном (як у серіалі «Дитсадок», подумав я) виднілося великоднє небо, фрагментом калейдоскопа із червоного, синього, зеленого й коричневого скла. Я піднявся до нього крученими східцями. Там, нагорі, повітря кишіло Дрібничками, що спалахували в кольорових променях, наче низка китайських ліхтариків. Це було мило, але якось неприродно. Та я анітрохи не злякався. Мені на думку не спадало, що мене заманили всередину, як дітей до пряничного будиночка чи як хлопчика до лігва Снігової королеви. Натомість я відчув дивне хвилювання, наче було щось приховане в цьому старому будинку, що міг знайти тільки я…

Східці вели до майданчика біля вікна й підіймалися далі, тож я рушив ними просто нагору, де побачив спальню з двома маленькими ліжками, охайно застеленими, але без жодних ознак життя. У вазі на підвіконні стояв букет пролісків – її улюблених квітів. І я подумав про церковний двір із цілими оберемками пролісків на свіжих могилах, і спитав себе, чи її поховають там і чи будуть проліски схилятися над її головою, наче маленькі мудрі ельфи, а хробак-каменеїд гризти дбайливо зроблений напис на її надгробку, так, що скоро він стане як і решта – рівним, мов блюдце, гладеньким, мов пам’ять старої людини.

Підошви моїх блакитних черевиків, зроблені з каучуку, рипіли й скрипіли по дерев’яній підлозі, старій і витертій, наче палуба піратського корабля, гладенько відполірована тисячами ніг. Якби це був корабель, казав я собі, то я б зараз був на марсі й видивлявся попереду обриси землі, а Дрібнички пурхали б, наче пташки, в повітрі між білими, мов хмари, вітрилами.

Біля вікна було крісло. Видершись на нього, я визирнув у сад унизу. Я побачив галявину, стіну, кілька дерев (одне було зовсім старе, і його підпирало кілька рогатин), кілька клумб і невеличкий схил, що збігав до стрімкої бурхливої річки з брунатними хвилями. Ряди кам’яних сходинок спускалися до самої води. Я знав, що цією рікою була Темза, хоча вона й мала іншу назву в цій частині країни. Прадавнє ім’я, що походило з інших країв і несло в собі таємницю й загрозу. [17] Англійська назва ріки, Темза (Thames), походить від кельтської – Tamesas, що ймовірно означає «темний», «каламутний». Посеред галявини майнуло щось блакитне. Навіть не дивлячись, я знав, що це була маленька блакитна машинка, яка причаїлася в траві. Зрештою, це таки була Дрібничка.

Саме тоді мені вперше зробилося неспокійно на душі. Я ввійшов непроханим гостем у чужий дім, а відтак я порушник. Та й самий дім – такий чарівний і зовсім порожній. Якщо будинок незаселений, це помічаєш одразу – як помічаєш, що мертва людина не спить чи удає, а насправді мертва. Хоча тоді мені ще не доводилось бачити мерців, та я вже знав це напевне. І навіть тоді, у віці шести років, я бачив, що ніхто не мешкає в цьому старому будинку. Ліжка були прибрані й неторкані, шухляди в шафі – геть усі – порожні. І все ж у будинку було тепло й бездоганно чисто, у вазі стояли квіти, навіть лампи світилися.