Клайв Баркер - Жахослов [збірник]

Якщо пройти стежкою далі, то на певній відстані від дверей побачиш ворота, що ведуть у церковний сад. Сьогодні вони відчинені, і я можу зазирнути всередину. Біля стовпа воріт росте тисове дерево, а за ним тягнеться галявина, пухка земля якої всіяна надгробками. Навколо невеличкими купками ростуть проліски, первоцвіти й крокуси.

Могильні камені так само безликі, як і двері. Час і руйнування стерли з них усе, і як винагорода за терпіння їм дісталися розетки золотавого та сріблястого лишаю, наче премії на церковному святі (якщо тільки бувають премії за смерть) – першого ступеня, другого ступеня. Дуже давно, коли я був дитиною, я часто намагався прочитати написи на них і, стоячи на колінах у залитій сонцем траві, водив кінчиком пальця вздовж звивин на камені. Ось дещо схоже на «А», а далі ще щось, схоже на «16», – чи, може, це лише сліди хробака-каменеїда, що ліниво повзав від слова до слова, перетворюючи історію на нісенітницю.

« У природі не існує хробаків-каменеїдів », – чую я голос мого дідуся.

О, вони таки існують. Я знаю, що вони існують, як знаю і про існування Дрібничок, тому що постійно їх бачу. Тепер уже не так часто, але був рік, коли померла моя мати – зникла з лиця землі, наче стертий з дошки крейдяний напис, – і того року Дрібнички були скрізь: вони сиділи на церковній стіні, кулею носилися стежкою, висіли в повітрі, кліпаючи на мене очиськами, ховалися за диваном, вичікуючи моменту, аби простягнути до мене руку – чи бодай палець, – щойно я відвернуся.

Ось що сталося зі мною того року, коли мені виповнилося шість. На той час я не знав напевне, що саме змінилося і як надовго. Пізніше мені розкажуть правду: що вона загинула в автокатастрофі, що мій батько залишився вдома, що мене відіслали до дідуся з бабусею в Оксфордшир – подалі від трагедії.

Але все, що я на той час розумів, це що всі дарували мені подарунки, хоча вже минув Великдень і до мого дня народження було ще далеко, що мене забрали зі школи за три дні до закінчення чверті і що, коли я питав про свою матір, мені щоразу відповідали різне: що вона з янголами, що вона вирушила в мандрівку, що вона втомилася і мала відпочити.

Ніхто не сказав мені, що вона мертва , і це мене бентежило й лякало – адже я знав, що означає «мертва», а всі інші, здається, цього не розуміли. Я намагався пояснити бабусі, що янголів не існує, але вона лише стискала губи, як завжди, коли я казав щось, що їй не подобалося, а згодом, коли я хотів погратися з машинками – вишикував їх і потім зіштовхував між собою, як у серіалі «Недоумки з Газзарда», – вона сказала, що я такий самий, як мій батько, і почала розповідати, що чекає на нас усіх. Тож я взяв свої машинки та пішов гратися надвір, отримавши при цьому попередження не відходити надто далеко і не плутатись ні в кого під ногами.

Надворі було ясно і геть не холодно – як і завжди бувало під час канікул. Тюльпани, жовтофіолі й блідо-жовті примули росли вздовж старої кам’яної стіни, що тяглася від бабусиного будинку до церкви. Було сонячно, від дерев лягали довгі тіні, і одна Дрібничка пробігла зовсім поряд зі мною, гадаючи, що я її не помічу, спритна й нахабна, мов щуреня – а тоді розчинилася в стіні.

Я гадав, чи мама теж їх бачила. Чи не тому вона розбилася на машині? Я уявляв собі це дуже чітко: блакитне авто моєї матері – і Дрібничка (що могла з’явився перед нею у вигляді гумового м’яча, собаки, велосипеда або навіть маленького хлопчика, як я) вистрибує на дорогу, дочекавшись можливості вкрасти її в мене.

Ось тоді я зупинився і побачив двері. Білі двері, окуті залізом, без дзвоника чи поштової скриньки. Я бачив, які вони старі. Дерево під білою фарбою було потріскане, спорохніле від віку, наче борт судна, що колись виходило в море і повернулося, навантажене скринями скарбів.

Я відвернувся. Дрібничка знову була поряд і дражнила мене, таємничо виринаючи десь ізбоку. Цього разу вона була наче кішка, що грається з папірцем: стрибала взад-вперед, ховаючись щоразу, як я обертався. Дрібнички не любили потрапляти на очі, хіба що іноді, коли я був сам-один, та й тоді не завжди. Звичайно ж, Дрібнички не мають облич, але іноді ти їх бачиш. Одна, схожа на маленьку блакитну машинку, сиділа під дверима на східцях. Маленьке блакитне авто, зовсім як те, що вела моя мати, коли померла…

Я озирнувся. Там вона й була – на східцях. Блакитна іграшкова машинка – не з моїх – спокійно примостилася під старими білими дверима. Я відчув, як шиєю забігали сироти. Я ступив крок уперед, але маленька блакитна машинка вже зникла. А самі двері були відчинені.