Клайв Баркер - Жахослов [збірник]

То було шістдесят років тому. Жодного разу, аж до сьогоднішнього дня, я не повертався назад. І все ж здається, ніби це сталося лише вчора. Двері лишилися незмінними. Не змінився і будинок, і коли я зазираю у вікно, на мене дивиться власне обличчя – не те, що в мене тепер, а обличчя маленького хлопчика із серйозними очима, хлопчика, яким я колись був…

Процесія досягла цвинтаря. Чорні машини вишикувалися вздовж алеї. Дзвін на дзвіниці б’є дванадцять разів, а тоді настає тиша. Я запитую себе, скільки часу мине, перш ніж я потьмянію і перетворюся на суцільне розмите ніщо. І чи хробаки-каменеїди знищать напис на моїй могилі. І ще мені цікаво, якщо я спробую ввійти крізь ці білі двері без поштової скриньки, чи відчиняться вони переді мною, чи залишаться замкненими назавжди.

Я бачу гіацинти у вазі, у спальні на вікні. Це були мої улюблені квіти. За стіною, на церковному подвір’ї, мій син посадить гіацинти на моїй могилі. Їхні цибулини спочиватимуть у землі поряд із пролісками, які щовесни прокидаються до життя.

Я пам’ятаю це місце. Я бував тут раніше. Я пам’ятаю його так само добре, як обличчя моєї матері. Її блакитні очі, її усмішку, її поцілунок на своєму чолі. « Люди не вмирають , – казала вона, – доки ми їх пам ’ ятаємо ». І тепер я розумію, що вона мала на увазі. Сподіваюся, мій син зрозуміє теж. А ще сподіваюся, що коли він знайде цей будинок – а він його обов’язково знайде, – він знатиме, що лишити по собі.

Я штовхаю двері. Вони відчиняються.

У передпокої стоїть запах гіацинтів.

Джоанн Гарріснайбільше відома як автор популярного в багатьох країнах бестселера «Шоколад», за мотивами якого було знято фільм, номінований на «Оскар». Відколи вийшла її перша книжка – 1989 року, – вона опублікувала ще дюжину романів, включно з «Євангелієм від Локі» – фантастичним романом для дорослих за мотивами давньоскандинавської міфології. Її оповідання «Самотність мандрівника на довгі часові дистанції» нещодавно ввійшло до антології «Доктор Хто: Подорожі у часі».

ҐІНЬЙОЛЬ, – ля, ч. фр. Guignol. 1. Персонаж французького лялькового театру, відкритого в Ліоні у XVIII ст. 2. Маріонетка, яку приводять в дію пальцями артиста. 3. Кумедний персонаж народного театру ляльок. 4. Театральна вистава, сповнена жахів та насильства.

Найближча етимологія:назва жанру походить від назви паризького театру жахів «Гран-Ґіньйоль», що працював на Монмартрі в 1897–1963 роках. Назва театру, у свою чергу, походить від імені ляльки Ґіньйоль (інший варіант – Шиньйоль), утвореного, імовірно, від імені Пульчинелли – персонажа народного лялькового театру, італійського аналога Ґіньйоля.

Синоніми:Пульчинелла, Полішинель, Панч, Гансвурст, Арлекін; паяц, блазень; театр жаху.

Приклад:« Ґіньйоль стає підозрюваним у серії вбивств, скоєних навколо театру зловісних вистав у Парижі …»

Якби не жонглер у масці, вона могла б і не знайти завулок Шапталь. У цьому строкатому кварталі легко було проминути тьмяно освітлений cul-de-sac , [19] Глухий провулок, тупик ( фр. ). навіть незважаючи на сліди ніг, нанесені на бруківку. Колись червоного сліду було достатньо, аби невеличке коло «втаємничених» знайшло дорогу до Théâtre des Horreurs . [20] Театр жахів ( фр. ). Тепер же менш перебірлива публіка потребувала більш очевидних дороговказів.

Коли до цього quartier [21] Округ, район ( фр. ). забрідали самотні туристи, здавалося, ніби хижі крокодили ліниво виповзають із прибережного мулу й женуться за ними, посміхаючись на всі зуби. Кейт Рід [22] Кейт Рід – персонаж Брема Стокера з нарисів до «Дракули», до остаточної версії роману не ввійшла. З’являється в романах Кіма Ньюмена «Ера Дракули» і «Кривавий червоний барон». чудово розуміла, що не слід блукати після настання темряви вулицею Піґаль, роздивляючись крізь товсті окуляри похмурі знаки, що ледь проглядали з-під шарів наклеєних зверху рекламних плакатів. Тримати при цьому розгорнутий путівник Бедекера було те саме, що питати шкільною французькою, як пройти до моргу.

Вона йшла бадьорим кроком, наче знала, куди прямує, – звичка, вироблена під час роботи репортером кримінальної хроніки. На її подив, Монмартр виявився значно менш осоружним, ніж Монто в Дубліні або Вайтчепел у Лондоні. [23] Монто – неформальна назва «кварталу червоних ліхтарів» в Дубліні в 1860–1920 рр. Вайтчепел – у ХІХ ст. найбідніший район Лондона, відомий серією вбивств, які інкримінують Джеку-різнику. Місцеві Les Apaches [24] Апаші ( фр. ) – кримінальна субкультура, яка існувала в Парижі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вирізнялися самовпевненою й романтичною натурою. Відомо було, що паризькі лиходії мають звичку підіймати chapeaux [25] Капелюхи ( фр. ). і цілувати руки під час нападів і грабунків і рідко опускаються до таких низьких, зайвих прийомів, як полоснути когось фінкою чи вдарити по ребрах – чого запросто можна було очікувати від ірландського грубіяна або ж англійського бандита…