Алла Сєрова - Інший вид

Мар’ян регоче. Дівчата здивовано дивляться на нього, потім і собі сміються. Всі, окрім Наталки. Та наче прислухається до чогось.

— Ой, Наталко, насмішила! — Мар’ян аж хитається від реготу. — Я вже гадав, мене ніщо не розсмішить, але як уявив товстуху в ролі палко закоханої… Власне, я не чекав ажіотажу навколо моєї більш ніж скромної персони, та, вочевидь, на кожен товар знайдеться купець.

Наталка нарешті припиняє свою дивну медитацію:

— Ми неправильно розташувались. Ходімо.

Вона йде коридором, далі від сходів.

— Отут. Ліка з Аліною посередині, а ми — з боків.

— А яка різниця? — Віка роздивляється навколо. — Кімнати такі самі.

— Ні. В той останній сезон в цих кімнатах ніхто не жив, — Аліна ставить сумку на килим. — А в тих позалишалися чиїсь речі.

— Так, — Наталка схвально киває, — ти все правильно зрозуміла. Приберімо трохи, бо ми тут загинемо від пилюки.

— Тут має бути пилосос, я пошукаю, — Аліна виходить в коридор. — Вода, здається, вже є — шумить у туалеті.

— Я тобі допоможу, — Мар’ян зривається з місця. — Ходімо.

Вони йдуть коридором, заглядаючи в кімнати. В них подекуди панує розгардіяш, валяється різний дріб’язок, ліжка зім’яті, а подекуди — відносний порядок, та Аліна ловить себе на тому, що теж прислухається до цього величезного будинку. І їй приємно відчувати поряд Мар’яна. Не так страшно.

— Знаєш, мені трохи не по собі, — Мар’ян озирається. — Таке відчуття, наче хтось спостерігає.

— Це нерви. Великий порожній будинок, тиша… Ось, здається, комірчина. Погляньмо. Десь тут має бути начиння прибиральниць.

Вони відчиняють двері. Це справді приміщення технічного персоналу. В ряд стоять відра, на полицях щітки, ганчірки і порошок. Великий бутель із написом «Хлор». І кілька пилососів «Ракета» вилискують округлими спинками.

Аліна й Мар’ян беруть необхідне. Ось бруски простого мила, Аліна бере два відра, наповнює їх ганчірками і коробками з порошком.

— Бери пилосос і банку з хлором, шкода, що не здогадались купити мийних засобів. Бо це все — наче з кам’яного віку. Ну, чого ти?

Мар’ян не зводить із неї очей, і Аліна знічується під його поглядом. Вона боїться, коли чоловіки дивляться на неї так.

— Я, власне, нічого… Просто мені шкода, що тоді, коли ми грали у пляшечку, — випало не мені, а Орестові.

— Чому? — Аліна питає тихо, майже пошепки. — Яка різниця?

— Для мене — велика. Я б уже знав, які на смак твої уста.

— Це так важливо?

— Для мене — так. Вже важливо. Вибач, що збентежив тебе.

Я не мав на увазі нічого поганого.

— Я знаю, — Аліна ховає обличчя на грудях Мар’яна. — Знаєш, мені тут страшно, сама не знаю чому. Добре, що ти поряд.

Він мовчки притискає її до себе, відчуваючи гаряче і нестримне бажання, але боїться злякати її, якось образити, тому просто пригортає до себе.

— Не бійся. Я нікому не дам тебе скривдити.

Він знаходить її уста і обережно цілує. Його тіло палає, наче у вогні, а поцілунок стає все пристраснішим. Вона обіймає його за шию, він відчуває її міцні тонкі руки, гаряче струнке тіло, його поцілунки сягають її шиї…

— Ні, будь ласка, — вона вивільняється. — Не треба.

— Вибач. Я розумію, — Мар’ян заглядає в зблідле личко дівчини. — Я почекаю. Я все зроблю, аби ти забула той жах.

— Ходімо, вони нас вже, либонь, чекають.

Вони рушають коридором, навантажені начинням. Ще нікому не встиг урватися терпець, як вони виникли в дверях із тими гримотливими скарбами.

— О, це чудово! — Віка хапає відра і несе до ванної. — Зараз митимемо тут усе, що тільки можна вимити.

— Треба подбати про вечерю, — Орест стурбовано супиться, йому не подобається це місце. — Тут на першому поверсі кухня, тож хай хтось приготує вечерю на всіх.

— Може, Аліна з Мар’яном? — Наталка задумливо поглядає у вікно. — Аліна смачно готує, а з Мар’яном їй не буде страшно.

— Не хитруй, Наталко, — Мар’ян роздратовано стріпує чубом.

— Я нічого поганого не мала на увазі.

— Нема чого сперечатися, — Аліна звелася з крісла. — Ходімо, подивимось, що тут за кухня.

Вони з Мар’яном зникають у коридорі. Ліка усміхнено дивиться їм услід.

— Здається, в нас намітилась непогана пара.

— Про це зарано казати, — Наталка знову прислухається до тиші. — Її так скалічено з самого дитинства, хтозна, чи зможе вона…

— Вона сильна. Зможе, — Ліка береться за пилосос. — Вона все може.

— Це ти так думаєш. Та, зрештою, маєш рацію, надія є завжди.