Алла Сєрова - Інший вид

Вона заплющує очі. Із темряви виринає бліде обличчя. Це чоловік. Він неймовірно вродливий. Довге темне волосся спадає на плечі, довгасте тонке обличчя і тверда лінія підборіддя, гарно окреслені вуста та густі темні брови врозліт. Очі його опущені, й Наталці стає страшно. Вона боїться того погляду, але знає, що має побачити. Мусить. Це обличчя надто гарне, надто досконале… Чоловік підіймає вії, і Наталка нетямиться з дива. На неї дивляться сині сумні озера. Якась здавніла мука, невимовна туга в цих глибоких синіх очах, і дівчина переймається тим сумом. Їй хочеться… вона сама не знає, що за дивне відчуття входить у її істоту. Їй раптом стає так спокійно і радісно, наче вона віднайшла щось давно загублене, але дороге її серцю.

— Наталко, ти спиш? То перейди на ліжко, там зручніше, — Віка торсає її за плече. — Наталко!

Тіло Наталки безвільно зсувається на підлогу. Віка ледве встигає притримати її, хоч страшенно боїться, їй здається, що Наталка вже померла або ось-ось помре.

— Гей, хто-небудь, сюди! — Віка злякано озирається навкруги. — Ліко, Оресте Івановичу, швидше сюди!

За хвилину до кімнати вбігла Ліка, за нею поспішив Орест.

— Води! — Ліка бризкає водою в поблідле Наталчине личко. — Господи, вона непритомна! Вода не допомагає! Оресте, клич Мар’яна, може, він чимось зарадить!

Та Мар’ян з Аліною теж завважили лемент і метушню, тож вони вже тут. Мар’ян мацає пульс, піднімає Наталчині повіки, дає принесену Орестом нюхальну сіль, та мала циганка лежить на підлозі нерухома і бліда.

— Погляньте, вона синіє! — Віка показує тремтячим пальцем на обличчя непритомної. — Вона зараз помре!

— Скринька…

Голос Наталки хрипкий і зовсім чужий. Аліна схиляється над нею.

— Що, люба? Яка скринька?

З кишеньки її фартушка висипаються зубки часнику. Якраз за хвилину до шарварку Аліна чистила часник на підливу, а зубки брала з кишеньки, не довіряючи поверхні столу, що стояв немитий понад двадцять років.

Часник висипається, Аліна починає збирати його, а Наталка розплющує очі. Її погляд якийсь далекий і відсторонений, але з кожною секундою до очей повертається життя. І тепер Наталка — просто злякана маленька дівчинка. Вона намагається встати, та ноги не слухаються її, Мар’ян піднімає її і несе до ліжка.

— Що тобі болить, мала?

— Нічого, — Наталка вже опанувала себе, принаймні зовні. — Нічого, все гаразд. Просто чомусь стало млосно, наче попливла кудись.

— Полеж, — Орест теж трохи приходить до тями. — Вечерю принесемо тобі до ліжка. Полеж, відпочинь. Це втома.

— Так, — Наталка ховає погляд. — Я просто перевтомилась. Я хочу трохи побути сама.

— Звісно.

Віка першою йде до дверей, за нею — інші. Наталка полегшено зітхає. Їй нема чого сказати своїм друзям. Поки що — нема чого.

— Знаєш, Наталко, — Аліна повертається і рішуче сідає поруч. — Я гадаю, що ти брешеш — без сорому казка. Негайно кажи, що сталося.

— Ще не час, — Наталка благально дивиться в холодні сірі очі. — Розумієш, у всьому має бути рівновага. Ще не час.

— Це не відповідь. Я гадаю, ти знаєш щось таке, що і ми повинні знати. Тож кажи.

— Я нічого не знаю напевне. Але прийде час — і дізнаюся. Як і всі ми. Де ти взяла часник?

— Сьогодні вранці на базарі купила, випадково. Дуже віночки гарні, я вже йшла, навантажена, як віслюк, аж тут бабця з цими вінками: «Купи, красуне, добрий часник, дякуватимеш мені!», то я й купила, дуже недорого.

— Нічого випадкового на світі немає.

— Не розумію, що ти маєш на увазі?

— Потім. Але послухай моєї поради. Завтра, коли йтимемо збирати місцевий фольклор, візьми з собою часничину.

— Навіщо?

— Не питай, — Наталка стискує холодні пальчики подруги. — Пообіцяй мені, що візьмеш.

— Якщо це тебе хоч трохи потішить, то я навіть спатиму з часником!

— Так і зроби, чуєш? Саме так і зроби. Обіцяєш?

— Гаразд. Звісно, обіцяю, не хвилюйся. Я приготувала картоплю з часниковою підливою, їстимеш?

— Так. І побільше підливи.

Аліна знизує плечима і йде до кухні. Наталка така дивна буває іноді… Власне, чому іноді? Невідомо ж, якою вона була раніше. Ні, краще піти до кухні, де чекає товариство, там світло, гамірно, там невгамовна Ліка весь час вигадує щось цікаве, подобається Ліці Орест. І якби він не був таким занудою, то теж зрозумів би це, як і те, яка Ліка чудова — і гарна, і весела, і розумна… Та Орест страшенно нудний, хоч і гарний на вроду. Ото уткнеться в книжку — і по всьому.

«Гадаю, вона знайде, як його розворушити, — Аліна подумки сміється. — Ліка така, обов’язково щось придумає…»