Алла Сєрова - Інший вид

«Чи мені шкода її, чи я її хочу? Не можу зрозуміти. Але мені хочеться захистити її від усього світу».

Мар’ян, задумавшись, іде назирці за дівчатами. Хтось торкається його руки. Наталка. Їхні очі зустрічаються.

— Вона — дуже хороша дівчина, — Наталка бере Мар’яна за руку. — А якщо людину починаєш жаліти, отже, вона тобі не байдужа. Розумієш, Мареку? скажеш про нашу експедицію? Щось аборигени видалися мені зляканими.

— Якби ж я могла сказати…

Наталка розпачливо стискає долоні. Вона знає, що саме відбувається, але пояснити хлопцеві те, що знає, — отут і зараз — не може. Ще не час. Адже вони мають їхати туди, повинні. Така воля богів.

Синій мікроавтобус підіймається вгору по старому засміченому шосе. Одразу видно, що цією дорогою ніхто не їздив, ліс підступає дуже близько, де-не-де доводиться зупинятися й відтягувати з дороги гілля і стовбури.

— Тут років двадцять нікого нема, — водій, повнявий веселий чоловік років п’ятдесяти, вважає своїм обов’язком пояснити місцеві труднощі. — Я живу в Мукачевому вже п’ятнадцять років, переїхав сюди з Ужгорода, до жони, так от на моїй пам’яті тут уже нікого не було.

— А чому? — Орест із задоволенням упізнає знайомий діалект. — Тут, здається, гарна місцина.

— Та всяке патякали, дурню якусь. Щось там колись сталося, жіночки пропали. От і закрили. Ви там ґаздуватимете, як самі схочете. Як там зараз, невідомо, та гадаю, що якось перебудете, це ж недовго.

— А що ж саме сталося? — Наталка напружено чекає відповіді.

— Та Бог зна, я не дослухався до чуток. Оце якби тут моя жона, та б охоче розповіла, вона любить оповідки. А я — ні. А ви добряче навантажилися, вистачить харчу. Ось тільки мінералку даремно везете, там є питна вода — куди там цій мінералці!

Западає мовчанка. Кожен думає щось своє. Наталка стискає пальці, аби вгамувати нервове тремтіння, Ліка бліда і втомлена, Мар’ян дивиться у вікно. Орест думає, чи не було жорстоко з його боку тягти сюди цих студенток заради власної дисертації.

«А як хто з них захворіє? А якщо трапиться якесь лихо — адже вони самостійно ходитимуть селами, лісовими дорогами? От, дідько, хоч бери та повертай назад!»

— Ви часом не знаєте, чи там є телефон? — Орест з надією поглядає на водія.

— Напевне, що є, а от чи працює він? Приїдемо і глянемо, якщо не працює, я доповім, і на час вашого перебування його ввімкнуть для вас.

— Дякую.

— А в мене є мобільник! — Ліка витягає з сумочки апарат. — Ой, не працює!

— Ліко, в нас теж є мобілки, та ми ж у горах, — Мар’ян сміється своїм тихим сміхом. — В таких місцях телефони зазвичай мовчать. Сигнал не проходить. Навряд чи тут десь є вишка.

— Приїхали, — водій глушить двигун. — Вишки тут нема. Хоч би генератор працював, дай Боже, ось підемо подивимось.

Машина зупинилась, і товариство висипало назовні.

Покинута будівля похмуро приглядається до них. Це трикутний корпус зі скляними стінами й білими балконами. Територія загороджена колючим дротом, скрізь — застережні написи.

— Отут ви й житимете, — водій теж вийшов з кабіни. — А добряче місце! Ніколи не був, оце вже розкажу жінці! Най мені заздрить. Розмов буде на рік.

— То ви тут ще не були? — Ліка звертає очі на чоловіка. — А хіба у вашому господарстві не знайшлося водія, що вже їздив цією дорогою?

— Та най би їх шляк трафив! Всі такі зайняті, що куди твоє діло. Ото як сказав директор, так попірнали під капоти та позалазили під машини — поламалися й край! Воно, звісно, рейс не дуже вигідний, дорога стара, неїжджена давно, та не йти ж вам сюди пішки! Вони майже всі місцеві, їм і нецікаво, а мені хотілося подивитись. То мерщій, хлопці, вивантажуймо харч, бо я маю засвітла доїхати, а ви — засвітла влаштуватися. Ось у мене ключі, ввімкнемо електрику, воду. Гайда, дівчатка, до хижі.

Дівчата побрали валізи й сумки та рушили до входу. Зблизька стало видно, що вікна — сірі від пилу, подвір’я — вкрите ломаччям, мармурові лави сиротами визирають з-під куп сміття, фонтани не працюють, а на місцях трояндових клумб росте шипшина.

— Тут наче в зоні відчуження, — Віка роззирається навколо. — Наче після атомної війни.

— Може, тут сталося щось гірше, — Ліка відчуває, як по її тілу віє вогким холодним вітром. — Дивно, вітру нема, а я почуваюсь, як у погребі.

— Я теж, — Аліна дістає з сумки і одягає пухнасту кофтину. — Мар’ян мав рацію, так до застуди — один крок. Цього нам ще бракувало для повного і всеосяжного щастя.