Алла Сєрова - Інший вид

— Мукачівський замок стоїть уже більше тисячі років, — жінка-гід впевнено проговорює завчений текст. — Його почав будувати мадярський князь Алмош, використавши на роботах полонених слов’ян — понад три тисячі. Люди не знали тоді з’єднувальних розчинів, отож доводилось кожен камінь обробляти так, аби з одного боку мав жолоб, а з другого — виступ. Своїм виступом камінь западав до іншого каменя, а ще для іншого він був жолобом. Саме так брили з’єднувалися в мур.

Кожен новий володар замку намагався осучаснити його, будівництво не припинялося впродовж кількох століть. Природно, що цю велику будову оповито багатьма легендами, з яких чимало дійшло до наших днів. Наприклад, про замковий колодязь подейкують, що його викопав сам чорт, а за це князь Корятович, тодішній володар замку, пообіцяв гору золота, а обіцянки не дотримав. І чорт помстився, відібравши воду. Також кажуть, що з цього колодязя починається дорога до пекла.

— Ого, а це вже цікаво! — Віка плеще в долоні. — Ото була б практика! То що, колеги, ліземо? Либонь, там ми й знайдемо князя Алмоша. Візьмемо в нього інтерв’ю.

— Вибачте, ми тут із такими речами не жартуємо.

Жінка дивиться на яскраву зачіску Віки, як черниця на презерватив. Тут, далебі, зовсім інші звичаї, отож вільне поводження гостей трохи шокує добропорядну пані.

— Ми тут трохи побродимо, а потім обідати — і гайда, нас відвезуть на місце призначення, — Орест намагається залагодити незручність.

— О, то ви ще кудись поїдете?

— Так. У нас практика, маємо відвідати Звір, Дубці і Поляну, а житимемо в пансіонаті «Шовкова косиця», кажуть, він стоїть порожній. Що з вами? Вам зле? — Орест бачить, як жінка зненацька зблідла.

— Вам не треба туди їхати, — зашепотіла вона, озираючись. — Доки не пізно, відмовтесь від цього наміру, то божевілля. А ще везете молодих дівчат, не треба, не їдьте туди!

— А що таке? Я дізнавався, там за останні двадцять років не було жодного злочину, спокійний край…

— Ви не знаєте, що кажете! Послухайте мене, поїдьте деінде!

— Але то стародавні селища, вони були збудовані ще мадярами, там, далебі, такий простір для досліджень, адже ніхто ще не узагальнив той матеріал, а ми…

— Я вас прошу, не їдьте туди! Там… там затаїлося зло!

Жінка вигукнула це так, що всі почули. Ліка зблідла, Наталка стиснула пальці, ледве стримуючи тремтіння. Якось враз стало тихо-тихо, наче перед дощем. А з замкового колодязя війнуло вологим холодом.

— Ходімо звідси, я змерзла, — Аліна розтирає закляклі пальці.

— Так, справді, — Мар’ян обережно обіймає її за плечі. — Так і до застуди недалеко.

Вони мовчки спускаються з замкової гори. А холодний подих колодязя переслідує їх. Аліна вивільняється від Мар’яна і наздоганяє Ліку, яка вже далеченько відійшла від замку. Аліна бачить, що та про щось напружено думає, і ці думки тьмарять її погляд.

— Як гадаєш, що та психічна мала на увазі, коли казала про зло? — Ліка сторожко озирається, та місто як місто, старий замок лишився позаду.

— Хто його зна… — Аліна замислено роззирається. — Тутешній люд забобонний, так воно завжди буває, коли стіни бачили надто багато, а це зовсім старе місто, всяке траплялося. І гори теж… Якось так воно в них тут…

— Еге ж, екологічно чистий район. — Ліка принюхується до повітря. — Кисню забагато.

— То ходімо, знайдемо десь вантажівку і понюхаємо вихлоп, — Аліна посміхається кутиками уст. — Є ж у них тут десь вантажівки? Хоча, на крайній випадок, і легковик зійде за свячену паску.

Дівчата перезираються і стиха сміються.

— Чого вам так смішно, розкажете? — Мар’ян непомітно підкрався до них і разом обійняв обох за плечі. — Як на мене, то тут так весело, достоту як на цвинтарі.

— Та то я скаржилась Аліні, що тут кисню забагато, от вона і пропонує пошукати вантажівку — хай вона нам погазує, а ми постоїмо, продихаємось, бо від того клятого кисню аж у голові паморочиться.

Мар’ян регоче. Йому смішно від слів Ліки, а ще — приємно йти поряд із цими дівчатами, отак обіймати їх за плечі, відчуваючи пахощі їхніх парфумів, йому хочеться дивитися, як блискотить на сонці Алінине волосся, а ще краще — лишитися отут з нею тільки вдвох…

Мар’ян раптом пригальмовує і забирає руки від дівчат. Вони йдуть собі далі, а він стоїть, як громом прибитий від свого відкриття — йому дуже подобається Аліна Соколовська. Сабрина.

Він уявив, як торкається її вуст, обіймає її стан — і від збудження аж в голові запаморочилось. Він цілий рік бачив її в університеті, але насправді не бачив. Не знав, що в неї іноді, коли вона думає, що ніхто не дивиться, очі стають беззахисні й розгублені. Зате тепер знає. Як вона зраділа, взявши до рук подаровану Наталкою фарфорову ляльку!