Алла Сєрова - Інший вид

— І що ж тоді? — Мар’ян дивиться в бліде обличчя Сабрини. — Що тоді?

— Кожному своє. Хтось — у тюрму, хтось — у труну. Мало хто вилазить нагору.

— А ти?

— Я? — Сабрина гірко посміхається. — Я гадала, що в мене вийде вибратись із багна, в яке кинуло життя. Скільки пам’ятаю себе, намагалася вчитись, хоч як там можна було вчитись? Річ відома. Але я цілими днями сиділа в бібліотеці. Щоб ні з ким не бачитись, щоб про мене забули. І мені вдалося. Я навіть до спальні не приходила, ночувала на горищі, у пральні чи в підвалі. А коли скінчила науку, вирішила: піду працювати, де візьмуть. Взяли на базарі. Жити ніде, заробіток мізерний, та куди подінешся? А тут ще й господар завів моду: всі дівчата мали його задовольняти, по черзі. А моя черга настала, я його й задовольнила — так, як колись в інтернаті одного вихователя.

— Що ти маєш на увазі? — Ліка знічено підводить погляд.

— Елементарно. Зуби в мене міцні, слава богу.

— О, Боже! — Мар’ян стискує пальці. — То ти…

— Відкусила йому апарат. Подобається? Отож. Так скінчилася моя робота. Потім поткнулась туди, сюди — і прибиральницею, і кур’єром, та картина та сама: гроші мізерні, а за них ще маєш хтозна-як дякувати. А потім надибала оголошення: набирали дівчат у нічні шоу, без інтиму. Ну, й пішла. Мене прийняли, хоч охочих не бракувало. Три роки вже там, а минулого року вступила до університету. Квартиру купила, вже час мати свій дах над головою. От і працюю. Платять непогано, а мені більше, ніж іншим: через мене жодного разу не було неприємностей у клубі.

— Як це? — Орест нестямиться з жаху.

— Ну, як… Стриптиз — це непросто, дівчата бувають різні. Хтось на наркотиках, хтось схильний до ігор з клієнтами, а нам це заборонено. Є такі, що просто під час шоу роздають аванси, а потім бійки трапляються — відвідувачі зазвичай п’яні, ламають меблі, трощать люстра, міліція приїжджає, їм ще платити, бо прикриють заклад… Різні бувають неприємності, тому дівчатам, через яких жодного разу не було халепи, доплачують. Я маю сто баксів за вихід, а виходжу я двічі за вечір.

— Це непогано, — підрахувала Наталка. — Навіть дуже непогано.

— Так, якщо не брати до уваги вищезгадані недоліки. Вони цілком морального, емоційного, так би мовити, плану, але постійні. Багато хто не витримує. А в мене нема виходу. Я маю платити за навчання, маю щось заощадити на чорний день, та багато що! А до того ж, частина цієї суми осідає в кишені стилістів, хореографів, перукарів, витрачається на сценічний одяг, бо щоб щось із себе зняти, треба це «щось» на собі мати, і тут звичайним мішком не відбудешся. Власне, я не скаржуся, та іноді й мене зачіпають коментарі ближніх.

— Вибач, будь ласка! — Ліка плаче. — Я не хотіла, повір мені, я зовсім не хотіла образити тебе, вибач.

— Не плач. Вже забуто. Що ви там принесли?

— Шампанське. — Орест задумливо дивиться в непроникне обличчя Сабрини. — Але пити його…

— Ми ж не на похороні. — Сабрина дістає шоколадні цукерки. — Розливай.

Вони мовчки цідять шампанське. Кожен думає про те, яка безодня людського нещастя й відчаю розчахнулась перед ними сьогодні.

— Якщо та товста дурепа ще колись посміє тебе образити, я її вб’ю. — Мар’ян стискає кулаки. — А я гадав, мене життя не шкодувало. Та в мене ще — булка з маслом!

— Не будемо про це, — Сабрина знічується. — Сама не знаю, що на мене найшло. Я не хотіла, щоб хтось знав.

— Знав про те, яка ти вразлива? — Наталка дивиться в сірі холодні очі. — Так про це ніхто й не знатиме. Тільки ми.

З сусіднього купе виривається нажаханий жіночий вереск. Навіть не вереск, а якесь ревище. Всі посхоплювалися з місць, Орест кинувся на крик. Це купе займає Катя.

— Що сталося? Катю, негайно відчиніть! — Орест смикає двері, але вони замкнені зсередини. — Покличте провідника.

Та провідник вже й сам поспішає. Молодий худорлявий хлопець у синій тужурці залізничника швидко відмикає двері своїм ключем.

Катя лежить на підлозі, між двома м’якими полицями-диванчиками. На лобі в неї велика ґуля, з подряпини сочиться кров, та вона, безперечно, жива. Спільними зусиллями чоловіки транспортують тушу на полицю, завузьку для таких габаритів.

— Вона непритомна. — Орест блідий і розгублений, адже він відповідає за життя і здоров’я студентів.

— Нічого страшного, — Мар’ян швидкими рухами мацає пульс, проходиться пальцями по кінцівках. — Мабуть, заснула і впала, тут для неї затісно. Ото й набила, падаючи, лоба. Кістки цілі. Ну, може, голова поболить, але струсу нема.