Алла Сєрова - Інший вид

— Хоч не буду надриватися. Терпіти не можу носити тягарі.

— Атлета з тебе не вийде, — Віка презирливо мружиться.

— А я й не прагну. І нема чого тобі, дорогенька, встрявати в нашу розмову.

— А тут, окрім тебе, ніхто й не розмовляє.

— Не до тебе дзвонять.

— За собою наглядай, а до мене тобі — зась.

— Це найкраща новина, яку я тільки могла почути.

— Досить, — роздратовано поводить плечима Мар’ян. — Завели, як на базарі. Ти, Віко, не лізь не в свої справи, Ліка тебе не зачіпає.

— Ще б пак! — Рита злостиво посміхається. — Де б тобі помовчати, Мареку! Ви ж тепер такі друзі!

— Уяви собі.

— Набридло. — Катя важко підводиться. — Скільки можна сидіти на цьому вокзалі?! Де Орест Іванович? Він думає щось чи ні? Де ми будемо ночувати?

— Він поїхав у готель, домовлятися, — Сабрина не дивиться на Катю. — Власне, ще й півгодини не минуло.

— Ми маємо десь повечеряти!

— Даремно ти турбуєшся.

— Що ти цим хочеш сказати? — Катин голос підноситься до стелі.

— Тільки те, що сказала.

— Повія!

Міцний ляпас кидає Катю в крісло, з якого вона щойно підвелася. Ніхто не завважив, як це сталося, але Сабрина якимось чином опинилась біля Каті. Ляпас прозвучав, як постріл. Другий теж не забарився, Катя тонко заверещала.

— Так тобі й треба. — Мар’ян бере Сабрину за руку. — А почую щось подібне ще — то доведеться тобі скуштувати і моїх ляпасів. Заради цього я порушу своє правило — не бити жінок.

— Ти!… — Катя цілковито втратила гальма. — Ти і ця…

— Закрий пельку, смердючий мішок сала, — підскакує до Каті Віка. — Як ти вже набридла всім! Ідіотка чортова, заткнися зараз же. Вибач, Сабрино. У Каті дурний язик. Ніхто з нас так про тебе не думає.

— Мені, загалом, все одно.

— А я гадаю, що ні. Тому вибач.

У великому залі чекання порожньо. Семеро сидять в кутку, мертве світло великих круглих світильників стирає з їхніх облич кольори. Наталка нажахано дивиться на супутників. Вона вже бачила ці бліді безкровні обличчя з темними колами під очима.

— Чого ти? — Мар’ян заглядає їй в очі. — Тобі зле, мала?

— Так, трохи, — Наталка стискає пальці. — Я, мабуть, втомилася. І пити хочеться.

— Зараз, чекай.

Мар’ян поквапом іде до буфету і повертається з пакетом яблучного соку. В другій руці в нього кілька пластикових стаканчиків.

— Хто ще буде пити?

Пити хочуть усі, окрім Каті. Вона сидить оддалік, похмуро споглядаючи свої черевики. Її розпирає лють. Ніхто ніколи не цінував того, що вона така розумна, обачна і правильна.

Ніхто ніколи не цікавився її твердим життєвим кредо: ніякого бруду, ніяких відхилень, життя має бути чистим і прямим, як стріла. Щоб можна було чесно дивитися людям в очі. Катя зневажає цю брудну повію Сабрину, хтозна, які там в неї хвороби. І ця дівка посміла торкнутися її! Лють переповнює Катю.

Вона роздратовано дивиться, як Мар’ян частує соком Ліку і Наталку, а Віка і Рита щось говорять Сабрині — і кожна тримає в руках одноразовий стаканчик із соком. Катя ненавидить їх усіх. Мар’ян не такий, як інші. В нього теж тверді принципи, але чому він так захищає повію? Катя до крові прикушує губу. Він має частувати соком тільки її, Катю, а більше нікого. Як він не розуміє, що всі вони — хвойди, брудні й розпусні?

— Я знайшов місця в готелі, — Орест Іванович надзвичайно задоволений. — Щоправда, там не дуже шикарно, але ніч перебути зможемо.

— То йдемо, — підводиться Мар’ян. — Дозволь, я допоможу.

Він бере Наталчину сумку і йде на вихід. Бліде світло проводжає їх до дверей.

Не дуже шикарно — це безсоромне перебільшення, коли йдеться про готель, в якому вони опинилися. Вони стоять в неймовірно старому й обшарпаному холі, за стійкою мав би сидіти адміністратор, але там порожньо. Брудні подерті завіси вкриті товстим шаром пилу, у вазонах, мабуть, колись жили квіти, а тепер там тільки потріскана земля, з якої стирчать сухі прутики.

— Так, це не «Хілтон», — Ліка роззирається навкруги. — Мабуть, прибиральниця оголосила страйк одразу по першій світовій війні, бо відтоді тут ніхто не мив підлогу.

— Так, я розумію, але ніде більше немає місць, — Орест почувається винним.

— Буває набагато гірше, — Сабрина ставить портплед і сумку на крісло.

— Ти гадаєш? — Рита звертає до неї своє веснянкувате обличчя. — Наприклад, де?

— У теплотрасі. Або на чужому горищі. Або взимку просто неба.

— Ну, якщо порівнювати так…

За кілька хвилин вони отримали ключі від номерів, припасовані до величезних дерев’яних груш. Номери виявились такими ж брудними, як і все інше.