Алла Сєрова - Інший вид

— Що б там не було, це тільки сон. Страшний сон. — Сабрина подає їй склянку води. — Ось, випий валер’янки. Мене іноді теж лякають страшні сни, але валер’янка допомагає.

— Ти гадаєш, що я божевільна?!

— Чого ти заводишся? Нічого такого я не думаю. Ми всі трохи божевільні — не в тому, так в іншому. В кожного є щось таке. І погані сни — це ще нічого, навіть трохи тривіально. Ось візьми нашу товстуху. Вона скінчить колись тим, що пускатиме слину в оббитій повстю палаті божевільні. І це не тому, що вона так повелася зі мною, а об’єктивно. Хтось підсипав у її ріденьку душу конячу дозу праведності. Її вже зараз добряче косить шиза.

— Маєш рацію. — Наталка сідає в ліжку. — В ній справді є щось таке, ненормальне. Дякую, що розбудила. Мені вже краще.

— Ну от, бачиш! — Сабрина радіє. — Я знаю, як впоратись із поганими снами. У мене в цьому величезний досвід. Вони це знають і до мене не лізуть.

— Хто?

— Погані сни. Спи, Наталко, добраніч.

— Твої погані сни — не просто сни, так?

— Як і твої, люба.

Наталка чує, як Сабрина вмощується у своєму ліжку. Ось затихли старі пружини, волосся дівчини розсипалось по подушці. Наталка чує запах валеріани, і їй стає трохи легше на душі. Вона заспокоюється, відчуваючи поряд присутність Сабрини. «Я знаю, як впоратися з поганими снами». Ці слова запали Наталці в серце.

Вранці всі йдуть снідати, потім сідають у поїзд.

— Ми доїдемо до Ужгорода, а звідти електричкою — до Мукачевого. Так і дешевше, і швидше, — Орест задоволений, все йде за планом. — Є питання?

— Ні, — Мар’ян влаштовується на полиці в купе. — Які там питання? Все як слід.

— Так, — блідо посміхається Наталка. — Все йде, як слід.

Вона зустрічається поглядом з Сабриною і відводить очі. Сабрина замислюється:

«Щось вона крутить. Але що? Спитати — не скаже, бісова душа. Треба простежити за нею, бо що ближче ми під’їжджаємо, то блідіший в неї вигляд. Вона чогось страшенно боїться. І як це ніхто досі не помітив?»

— Про що ти думаєш? — Ліка вже встигла переодягтись і тепер весело поглядає на Сабрину.

— Так, дрібниці. — Сабрина дістає халатик. — Відвернешся?

Я перевдягнусь.

— Як скажеш… — Ліка безмежно здивована. — А я гадала, тобі байдуже, у тебе ж така робота…

— Робота? — Сабрина закам’яніла. — Отже, так ти собі це уявляєш? Робота…

Сабрина не помічає, що до купе заходять Мар’ян і Орест з Наталкою. Вона стоїть обличчям до вікна, намагаючись впоратися з гіркою образою. Але це їй погано вдається.

— Що ти знаєш про цю роботу? Про те, як треба посміхатися різній потолочі, що надудлилась горілки і прийшла подивитися, які в тебе сідниці? Що ти знаєш про те, як страшно, гидко, соромно зображати на подіумі кохання з залізною жердиною, а потім кожен вважає своїм обов’язком назвати тебе повією і продемонструвати свою зверхність і презирство? І про те, скільки гидоти доводиться вислухати, побачити, відчути? Коли приходиш додому і змиваєш із себе бруд чужих поглядів і п’яних бажань? А потім тебе викликають до деканату і пропонують принести довідку від венеролога. Щомісяця. І секретарка гидливо бере в мене її двома пальцями, а потім іде мити руки — на випадок, якщо я ту довідку купила. Як тобі така робота? Так, я вдаю, що мене не обходять всі брудні закиди. Зрештою, нічого іншого мені не залишається. Але як можна сказати, що мені байдуже?

— Вибач, я не хотіла. — Ліка плаче, вражена й налякана вибухом Сабрини. — Але як же так… Може, знайти якусь іншу роботу?

— Іншу? Це ти добре сказала: іншу. Ти вважаєш, що це так просто? Ти все життя прожила з татом і мамою, в себе вдома. Тебе любили, тобою пишалися, над тобою тремтіли, як над найдорожчим скарбом. Ти відчувала себе потрібною і улюбленою. А що було чинити мені, коли все, що я пам’ятаю про своє життя, — це переїзди з одного сирітського притулку до іншого? Аліна Соколовська! Татусь та мама Соколовські все життя сиділи по тюрмах, та я не знаю навіть, що було гірше: чи коли я жила в притулку, чи коли вони про мене згадували й забирали додому. А інтернати? У дванадцять років дівчинка вже має вдовольняти сексуальні забаганки хлопчиків, хоче вона того чи ні. А якщо дівчинка, на лихо, ще й гарненька, то й вихователі тут як тут. Як тобі це подобається? І нема кому скаржитися, бо таточко з матусею знову на відсидці, а навіть якщо ні — їм байдуже. І немає виходу. Ти думаєш, чому з інтернатів виходять злочинці? Річ не тільки у спадковості. Просто там — як у вовчій зграї, хто сильніший, той і зверху. А ті, що знизу, потім мстяться всьому світові. А скінчиш інтернат, паспорт в зуби — і на вулицю. На всі чотири боки. Повз вітрини та ситих, ошатно вбраних ровесників.