Алла Сєрова - Інший вид

Наталка бере таксі, їде додому і ретельно ховає скриньку. Батьки не люблять, коли вона їздить до родичів у Зелений Яр. А розказати їм про свої думки, відчуття, розказати про те, що вона бачить, — неможливо. Наталка чудово знає, якою буде реакція. Її потягнуть до психіатра. Знову.

Поїзд рвучко смикнувся. Гримнули колеса, м’яко попливла за вікном будівля вокзалу з написом «Запоріжжя-1».

— Чудове купе! — Орест Іванович роззирається навколо. — Я й не знав, що таке є.

— Це ж вагон-люкс, тут нам буде добре, — Ліка вдоволено посміхається. — Мій тато не міг допустити, аби я їхала у звичайному вагоні, — тож став спонсором нашої наукової експедиції.

Що ж, розходьмося. Хто з ким? Хочеш зі мною? — це до Сабрини.

— Так.

— Розпакуєтесь — приходьте до нас, — запрошує Ліка. — Ме не тут мама так харчами навантажила, що ледве піднімаю сумку.

Всі нарешті влаштовуються.

— Ти будеш перевдягатися? — Ліка хоче поговорити.

— Мабуть. Їхати досить довго, отож нема сенсу сидіти у дорожньому вбранні.

— Маєш рацію. Я теж перевдягнусь.

Вони дістають одяг, потім дивляться одна на одну і сміються. Точніше, сміється Ліка, а Сабрина стримано посміхається. Вони дістали однаковісінькі велюрові костюмчики: чорні штани і просторі рожеві кофтини.

— Таке навмисне важко вигадати, — зауважує Ліка. — Ну що ж, будемо, як інкубаторські.

— Не знаю, як це вийшло…

— Ну, чого ти? Просто в нас із тобою смаки однакові. Таке трапляється.

— Мабуть.

Вони ховають інші речі в сумки і вмощуються на м’яких диванчиках, що розташовані попід стінами. В купе чисто, стоять штучні квіти і блискотять дзеркала.

— Хто з хлопців тобі подобається? — Ліка лукаво поглядає на Сабрину. — Визначмося зараз. Орест чи Мар’ян? Котрого ти береш?

— Я не розумію… — Сабрина заклякає. — Що ти маєш на увазі?

— А, хай тобі! Ні, так не цікаво. Чого ти залазиш до мушлі, мов равлик?

— Я…

— Поглянь. У нас є двоє симпатичних хлопців. І щоб було цікавіше, варто трохи пофліртувати. То котрого ти береш?

— Здається, Мар’ян уже зайнятий.

— Ні, люба, у Наталки нема шансів. Власне, він її з такого боку й не цікавить. То ти береш Мар’яна?

— Я утримаюсь. Думаю, якось воно само покаже, якщо взагалі щось таке станеться. Стосунки, що зав’язуються в подібних обставинах, нічого не варті. Отож, мені нецікаво.

— А ти любиш все довготривале?

— Я прагну цього. А ось що ти робиш тут?

— Ти маєш на увазі, що при грошах мого тата я могла б бути деінде? — Ліка злоститься. Знову ці розмови, нічого не міняється.

— Ні. Я маю на увазі, що ми всі тут — одинаки, білі вовки, з тих чи інших причин. А яка в тебе причина? Чому ти не вписалась в товариство наших аристократок?

— Он воно що… — Ліка полегшено зітхає. — А я гадала, ти спитаєш… втім, не має значення. А щодо товариства так званих аристократок, то мені з ними невимовно нудно. Селючки ж викликають в мене снобське відчуття жалю і презирства, а наші ударниці-стаханівки ненавидять мене як класового ворога. От і вся історія.

— Чому ти так завелася спочатку? Я тебе чимось образила?

— Ні. — Ліка торкається плеча Сабрини. — Ні, не образила.

Але я гадала… Просто так сталося, що останні кілька років моєму татові добре ведеться в бізнесі. А до цього ми були звичайною собі родиною, вічно рахували копійки, жили в «хрущовці» і харчувалися картоплею. Як усі. А ось коли з’явилися статки… Жоден з моїх друзів і подруг не зміг цього пережити. Хтось від заздрощів просто звихнувся, хтось намагався використати мене, точніше, мого тата — через мене. І всім їм чомусь здавалось, що я повинна якось їм допомогти. Поділитися. Ти розумієш? За останні три роки я втратила всіх друзів. А коли все-таки вирішила трохи повчитися, то боялася, що тут буде така сама історія. Але я зустріла тебе та інших. Ви не станете ні заздрити, ні використовувати мене, я це знаю.

— Але ж ти… Ліко, мені страшенно незручно, твій подарунок…

— Дурниці. Ти ж не просила. Не в цьому річ, зрозумій.

— Я розумію. А чим займається твій тато?

— У нього взуттєва фабрика. Знаєш, чотири роки тому він взяв гроші в борг під заставу квартири — більше в нас нічого не було. І відкрив перший цех. Справи пішли, ще й як! Взуття порівняно недороге, якісне і гарне. Тепер у нього великий бізнес і кілька магазинів. Я закінчу вчитися і буду допомагати.

— А навіщо тобі ще й філфак?

— Для загального розвитку. Ну, де наші гості? Я вже зголодніла, а ти?