Алла Сєрова - Інший вид

Мар’ян і Орест Іванович грають у нарди. Вони сидять удвох в кімнаті Мар’яна, бо його сусід вже поїхав на канікули. Гра не захоплює їх, хочеться просто поговорити, але щось стримує обох. Першим порушує мовчанку студент:

— Знаєте, мені сподобались ці дівчата.

— Всі?

— Так. — Мар’ян робить хід. — Не в плані зваблення, а так. В них щось є — у цих трьох.

— Безперечно. А чому в нашої гостинної господині таке дивне прізвисько? Її ж, здається, звуть Аліною.

— Так. Вона стриптизерка, а то її псевдонім.

— Стриптизерка?! Святий Боже! От ніколи б не подумав… — І не думайте. Вона ж не повія. Повії в залі, а ці — на подіумі, до них — зась. Я тамтешні правила знаю. — Мар’ян знову робить хід. — Дивне підібралось товариство, еге ж?

— Не знаю навіть, що сказати. А що, власне, дивного? Я думаю, все буде гаразд.

Мар’ян промовчав, та викладач розуміє, що з ним не погодились. Тривога гніздиться десь глибоко, Орест і сам не розуміє її причини, та що з того?

— Гадаєш, будуть проблеми?

— Не з цими трьома, та є ще три. Вони зовсім інші.

Наталка не може заснути. Важкі передчуття гнітять її, вона крутиться в ліжку, намагаючись спекатися якоїсь дивної колючки в серці. Невже знов починається «це»? Наталка злякано зіщулюється під ковдрою. Ті жахливі видіння, що переслідують її вже кілька років. Кров, жах, темна дорога, стіною дерева і щось потойбічне, страшне женеться за нею. Наталка ніколи нікому не казала про це. Вона знає, що це не сни, але їй ніхто не повірить — вважатимуть за божевільну. А вона знає, що вміє бачити майбутнє. І ось тепер воно знову прийшло до неї.

«Я можу не їхати разом з ними. — Наталка здригається від жаху. — Адже це буде, там це станеться, я знаю. Але ж саме мені були видіння, отже, я маю їхати. Від долі не втечеш. Те, що має статися, станеться обов’язково».

Наталка нараз згадує про свого дідуся Якова. Він живе в Зеленім Яру, старий і сивий. Він знає все на світі. Він допоможе.

З цією думкою вона засинає. Їй сниться темна лісова дорога і кров. Наталка квилить уві сні.

— Ти чого сюди прийшла?!

Висока, товста і неохайна, тітка Циноті нависає над Наталкою, наче темна хмара. В цьому величезному недоладному будинку не люблять ні Наталку, ні її батьків, вважаючи їх зрадниками. У циганів заведено триматися своїх, шанувати звичаї та коритись їм, а Наталчині батьки порушили все, що тільки можна порушити. Замість того, щоб залишитися в сім’ї і займатися родинним бізнесом, вони пішли поміж гаджьо. Адже Наталчина мати мала б вийти заміж ще в чотирнадцять років, народжувати дітей і шануватися, а натомість пішла вчитися, покинула рідню і десь там знайшла собі чоловіка — слава Богу, теж цигана, не гаджьо, та все одно нерівню. І вони обоє вже не цигани, а чужі. То чого сюди швендяти їхній дочці?

Циноті не любила і не розуміла сестру. І не розуміла, чому голова родини, її батько, дозволив Яні так вчинити. А вже племінницю Циноті не терпіла на дух. Щось було в тій таке, що не давало змоги поглянути їй в очі. Циноті боїться Наталку, відчуваючи в ній незрозумілу силу, адже Циноті — ворожка, і непогана, тож на таких речах знається.

— Тобі нема чого тут робити.

— Мене кликав дідусь Яків.

Наталка сміливо входить у будинок. Просто навпроти входу — величезна кухня, в якій пораються кілька жінок. Це — невістки. Всі вони вороже дивляться на непрохану гостю, але мовчать. Старий Яків — голова родини й барон, його слово — більше ніж закон. То вже з розряду скрижалів.

Наталка обминає Циноті і йде вглиб будинку. У великих кімнатах майже немає ніяких меблів. Підлоги застелені килимами, де-не-де стоять низенькі столики і розкидані подушки. Наталка не любить бувати тут, але зараз саме той випадок, коли вона мала прийти сюди. Бо почула поклик. Вночі, згадавши про дідуся, вона почула, як той кличе її. Щойно поблагословилось на світ, Наталка зібралась і поїхала до Зеленого Яру.

— Ти прийшла, люба моя! Слухняна дівчинка.

Старий Яків сидить в глибині кімнати на низенькій тахті, застеленій старовинними килимами. Наталку знов огортає терпкий аромат трав, тютюну і ще чогось такого, що вона не може ідентифікувати. А дідусь такий, як і завжди: старий і сивий-сивий, і тільки чорні очі жваво і весело поблискують на смаглявому обличчі.

— Здрастуй, дідусю.

Наталка говорить циганською мовою, але не визнає ніяких умовностей, прийнятих серед циган. Вона ніби підкреслює: я така, як ви, але я сама собі. Дідусь бачить її наскрізь і тільки підсміюється. Ні сини, ні Циноті не розуміють такої його поблажливості щодо відступників, а Яків не бажає нічого пояснювати. З якої речі? Ті телепні все одно нічого не зрозуміють. З усіх його дітей тільки молодша, Яна, успадкувала його вдачу, а її дочка успадкувала його Дар. А ті в будинку — просто шматки м’яса, хоч і його кров.