Алла Сєрова - Інший вид

— Хай батьки допоможуть! Попроси.

— У мене нікого нема.

— Тобто як — нікого нема?

— Отак.

Запала мовчанка. Сабрина відчула, що на неї звернені всі погляди, і це її роздратувало. Вона не любить, коли на неї дивляться.

— Тоді зробимо так. — Ліка дістає із сумочки мобільний телефон. — Йди зараз додому, хай Орест Іванович іде з тобою і вирішить питання з комендантом. А я вирішу проблему з вантажниками і транспортом. Дай мені адресу твоєї квартири, сьогодні ж ти маєш бути там. До понеділка обживешся трохи, встигнеш. У вівторок всі розрахуємося з бібліотекою, придбаємо квитки тощо. А в середу виїдемо.

— Вам треба було йти на факультет менеджменту, — Орест з повагою дивиться на тонку постать Ліки.

— Ви вгадали. Я паралельно навчаюсь і там.

— Отже, збираємося всі отут в понеділок і вирішуємо все до кінця, — підсумовує Орест і звертається до Сабрини: — Ходімо зараз до декана, хай зателефонує комендантові.

Вони підвелися і вийшли.

— Я й не думала, що робота повії так добре оплачується, — задумливо крутить в руках ґудзик Катя.

— Вона не повія, а стриптизерка, — Ліка з-під лоба дивиться на товстуху, — танцівниця.

— Ну, та ж це все одно, — масно посміхається Катя. — Ніколи б не стала заробляти таким чином!

— Даремно турбуєшся, — глузливо озвався Мар’ян, — ти таким способом справді не зможеш заробляти. Бо за тебе ніхто й мідного шеляга не дасть.

Він пропікає очима закляклу Катю і виходить з аудиторії, гучно хряснувши дверима. Онде вони пішли, Орест і Сабрина. Треба наздогнати і допомогти з речами. Цікаво, як же її звати? Ну, не Сабриною ж величати! — Її звати Аліна. Аліна Соколовська, — то Наталка його наздогнала.

— То ти…

— Катя так гидко повелася, — Наталка зводить на Мар’яна чорні величезні очиська. — Ходімо до неї, допоможемо. Я знаю, в неї багато книжок.

— Ти бувала в неї?

— Я не до неї приходила, а до її сусідки по кімнаті. Її ніколи не було вдома. Вона тільки спати приходила, після опівночі.

То ти підеш?

— Піду. Той Орест навряд чи щось допоможе їй. Швидше виїдемо — швидше повернемось.

У кімнаті справжній розгардіяш. Біляве волосся Сабрини прилипло до чола, вона похапцем пакує речі до паперових мішків і кількох величезних картатих торб.

— Ми прийшли допомогти, — Наталка оглядається навкруги. — А де ж Орест?

— Пішов до коменданта виправляти для мене обхідний лист, — Сабрина відкидає з очей пасмо ясного волосся. — Це для мене найбільша допомога, бо мені туди йти — все одно що на страту. Та стара сука знову гидоту казатиме.

— Де в тебе ще мішки? Куди пакувати? — Мар’ян похмуро зирить з-під лоба.

— Он там, під ліжком. Дякую вам.

— Нема за що. А куди переїжджаєш?

— На площу Маяковського, туди, де квіткова крамниця.

— Там добрі квартири, сталінки. Одначе дорожнеча страшна, — Мар’ян схвально хитає головою. — Одна кімната?

— Дві. А на меблі ще треба заробити.

Западає мовчанка. Ні Мар’ян, ні Наталка не уявляють собі, яким чином можна «заробити».

— Ну, вип’ємо за те, щоб тобі тут добре велося, — піднімає склянку з вином Ліка.

— Будьмо! — Орест Іванович сором’язливо посміхається.

П’ятеро сидять за столом у великій порожній кімнаті. Стіл і табуретки зробив Мар’ян — гарні дубові меблі, таких не купиш. Отак просто було сказано оте «у мене нікого нема», так воно вкололо хлопцеві в серце, що два дні він майстрував стіл і стільці, ретельно шліфуючи поверхні. Хай буде, аби хоч на це не довелося заробляти Сабрині.

— Гарна квартира, — Наталка вкотре оглядає кімнату, обклеєну блакитними шпалерами в синювато-сріблястих трояндах, — і шпалери, як нові.

— Вони і є нові, — посміхається Сабрина. — Я купила квартиру ще взимку і робила ремонт майже півроку. А оце скінчила і вирішила переїхати. А тут — практика.

— То чому треба було переїжджати саме зараз? Могла б після практики! — Ліка здивовано здіймає тонкі брівки.

— Щоб було куди повернутися, — Сабрина крутить в руках склянку. — Мені жодного разу не було куди повернутися, а тепер — буде.

Запала знічена мовчанка. Ліка роздратовано прикусила губу. Вона ладна копняка дати сама собі за власну нетактовність. Якось воно кострубато в них виходить. Оця дівчина — Сабрина… Ліка крадькома спостерігає за нею. Можливо, вперше в житті хтось отак зацікавив її, пещену доню, красуню і розумницю. Ліка, звісно, знає про це життя майже все: багатство і бідність, кохання і ненависть, усе це давно відомо і нецікаво. І ось вам — Сабрина. Ліка збентежено приглядається до неї, намагаючись зрозуміти, що саме так зацікавило її в цій дівчині. Ні, не те, що вона заробляє собі на життя таким екзотичним заняттям.