Стефені Маєр - Друге життя Брі Таннер

Райлі. Яре задоволення тільки підсилилося. Якщо… ні, коли я помру, по мені не залишиться жодних невиконаних справ. Дієго відомщений! Я замалим не всміхнулася.

– Двадцять, – видихнула Джейн. Чи вона справді такого не очікувала, чи з неї неабияка актриса. – А хто ж покінчив зі створювачкою?

– Я, – холодно відтяв рудочубий.

Хто б не був цей вампір, нехай навіть він за кімнатного песика тримає людину, він – мій друг. Навіть якщо врешті-решт саме він уб’є мене, я почуватимусь перед ним у боргу.

Джейн обернулась і, звузивши очі, пильно подивилась на мене.

– Гей, ти там, – різко сказала вона, – як твоє ім’я?

Що ж, для неї я вже й так мрець. То для чого запобігати перед цією брехухою? Я послала їй у відповідь сердитий погляд.

Джейн посміхнулася – це була ясна щаслива усмішка безневинної дитини, – і зненацька моє тіло мов приском обсипали. Наче мене повернули у найстрашнішу ніч мого життя. Кожна вена в тілі палала, вогонь пропікав кожен дюйм шкіри, пропалював до шпику кісток. Було враження, наче мене вкинули у поховальне багаття мого клану – полум’я палило звідусіль. Не було ні клітини в моєму нутрі, яка не корчилася б у пекельних муках. Я заверещала, але не чула власного крику через біль у вухах.

– Твоє ім’я? – повторила Джейн, і коли вона заговорила, вогонь ущух. Просто зник, наче полум’я було тільки уявне.

– Брі, – швидко бовкнула я, досі не оговтавшись від болю, якого вже не відчувала.

Джейн знову усміхнулась – і вибухнуло полум’я. Яким повинен бути біль, щоб я нарешті від нього померла? Я вже й гадки не мала, чи верещу, чи ні. Хай хтось просто відірве мені голову! Карлайл добрий, він це зробить, правда ж? Або читач думок. Він же почує мене, він припинить мої муки?

– Вона і так розповість тобі все, що ти хочеш знати, – загарчав рудочубий. – Не обов’язково чинити так.

Біль угамувався, мов Джейн клацнула перемикачем. Виявилося, що я лежу долілиць на землі, засапана, мов і досі потребую повітря.

– Так, я знаю, – долинув до мене радісний голос Джейн. – Брі!

Коли вона покликала мене на ім’я, я здригнулася, але, на щастя, біль не повернувся.

– Це все правда? – запитала вона. – Вас і справді було двадцятеро?

Слова просто вилетіли в мене з рота:

– Дев’ятнадцять чи двадцять, може, більше, я не знаю! Сара та ще один перволіток, імені я не знаю, загинули дорогою сюди…

Я чекала, коли ж мене покарають новою порцією болю за таку незграбну відповідь, але Джейн натомість знову заговорила.

– А ця Вікторія? Це вона тебе створила?

– Я не знаю, – боязко зізналась я. – Райлі ніколи не називав її імені. А тієї ночі я не бачила… було так темно… і так боліло… – я сіпнулася. – Він не хотів, щоб ми думали про неї. Казав, що наші думки небезпечні…

Джейн кинула оком на рудого, а тоді знов перевела погляд на мене.

– Розкажи мені про Райлі, – звеліла вона. – Навіщо він привів вас сюди?

Ковтаючи слова, я почала переповідати брехні Райлі:

– Райлі сказав нам, що тут ми повинні знищити дивних жовтооких вурдалаків. Він переконував, що це буде легко. Що місто під їхнім контролем і вони збираються напасти на нас. А ще він сказав, тільки-но їх не стане, уся кров буде належати нам. Він дав нам понюхати її запах, – я вказала на людську дівчину. – І запевнив, що завдяки цьому ми знайдемо вірний шлях до жовтооких, тому що вона буде з ними. А ще він сказав, хто перший до неї добереться, той її і отримає.

– Схоже, Райлі помилявся щодо простоти свого завдання, – мовила Джейн із ледь уловимим глузуванням у голосі.

Схоже, Джейн була задоволена моєю версією подій. Інтуїція підказала мені, яким полегшенням для неї є факт, що Райлі не бовкнув нікому, в тому числі й мені, про те, як темні плащі навідалися до нашої сотворительки. До Вікторії. Саме таку версію Джейн хотіла згодувати жовтооким – байку, в якій би не згадувалися ні сама Джейн, ні загалом Волтурі. Що ж, триматимуся цього варіанту. Сподіваюся, читач думок давно вже й сам усе знає.

Фізично я геть нічогісінько не можу вдіяти проти цієї почвари, але думки мої розкажуть жовтооким усе. Сподіваюся.

Я кивнула, оцінивши жартик Джейн, і сіла випроставшись, адже хотіла привернути увагу читача думок, хто б це не був. Але вголос я дотримувалася версії, якою міг поділитися будь-хто з мого клану. Я вдала, що я – це Кевін. Тупий як баняк і ні в що не посвячений.

– Я не знаю, що трапилось… – (Це чистісінька правда. І досі гадки не маю, що за розгардіяш чинився на полі бою. І мені на очі не трапився ніхто з загону Крісті. Може, з ними покінчили оті загадкові вурдалаки-ревуни? Цей секрет я прибережу для жовтооких). – Ми розділились, але другий загін сюди не дійшов. І Райлі полишив нас і не прийшов на допомогу, як обіцяв. А потім усе сплуталось, і всіх розірвали на шматки, – я здригнулася на згадку про безголове тіло, об яке перечепилася. – Я злякалась. І хотіла утекти. А цей, – я кивнула на Карлайла, – цей сказав, що мені не завдадуть шкоди, якщо я припиню битися.