Стефені Маєр - Друге життя Брі Таннер

Невисока вампірка, яка очолювала темні плащі (Джейн, я так розумію) повільно окинула поглядом усіх сімох жовтооких і живу дівчину, і нарешті її голова повернулася до мене. Зовні вона була молодша за мене, але, гадаю, водночас набагато старша. Очі її мали оксамитовий відтінок темно-червоних троянд. Усвідомлюючи, що ховатися запізно, я схилила голову, затуляючись руками. Може, якщо Джейн зрозуміє, що я не збираюсь битися, вона поставиться до мене так само, як і Карлайл. Але насправді я на це навіть не сподівалася.

– Я щось не розумію, – у мертвому голосі Джейн зрадливо прослизнула нотка роз дратування.

– Вона капітулювала, – пояснив рудочубий.

– Капітулювала? – виплюнула Джейн.

Я скосила оком – темні плащі обмінювалися поглядами. Рудочубий уже казав, що він у житті не бачив, щоб хтось із доброї волі здавався. Можливо, темні плащі теж із таким не стикалися.

– Карлайл дав їй право вибору, – пояснив рудий. Він, схоже, узяв на себе роль речника жовтооких, хоча мені здавалося, що ватажком цього клану є Карлайл.

– Для тих, хто порушує правила, немає вибору, – сказала Джейн мертвим, як і перше, голосом.

Кістки мої закрижаніли, але паніки я більше не відчувала. Тепер моя доля здавалася такою невідворотною!

– Все у ваших руках, – м’яким голосом звернувся Карлайл до Джейн. – Доки вона не збирається нас атакувати, я не бачу сенсу її знищувати. Їй ніколи не розповідали, які є правила і як треба поводитись.

Хоча тон його був нейтральний, мені здалося, що він замалим не благає за мене. Проте, як він сам і зауважив, доля моя була зовсім не в його руках.

– Це не стосується справи, – наполягала Джейн.

– Як скажеш.

Джейн водночас приголомшено й розчаровано поглянула на Карлайла. Вона похитала головою, і її обличчя знову перетворилося на кам’яну маску.

– Аро передбачав, що ми зайдемо досить далеко на захід, аби зустрітися з вами, Карлайле, – мовила вона. – Він передавав вітання.

– Буду вдячний, якщо ви передасте йому взаємні вітання від мене, – відгукнувся Карлайл.

– Певна річ, – посміхнулась Джейн. Вона знову глянула на мене, і в кутиках її вуст завмерла насмішка. – Схоже, що ви вже виконали всю нашу роботу на сьогодні… майже всю. Просто заради професійної цікавості, скажіть, скільки їх було? Вони влаштували великий гармидер у Сієтлі.

Вона вела мову про роботу й професіоналізм. Отже, я не помилилася: її робота – покарання. А якщо є карні органи, то є і закони. Карлайл як сказав? «Ми дотримуємося їхніх правил». І ще: «Немає закону, який забороняв би створювати вампірів, якщо ви здатні їх контролювати». І Райлі, і наша сотворителька були налякані, але не надто здивовані появою темних плащів, цих Волтурі. Їм відомо було про закони, і вони знали, що порушують правила. Чому ж вони нічого не сказали нам? І Волтурі – це не тільки оті четверо. Згадувалося ім’я якогось Аро, а є, певно, й інші. Якщо всі їх так бояться, їх, либонь, чимало.

Нарешті Карлайл відповів на питання Джейн:

– Вісімнадцять, з цією дівчинкою включно.

Поміж темних плащів прокотився ледь чутний шепіт.

– Вісімнадцять? – перепитала Джейн здивованим тоном. Не пам’ятаю, щоб наша сотворителька розповідала Джейн, скільки має бійців. То Джейн справді здивована чи придурюється?

– Всі як нова копійка, – мовив Карлайл, – всі недосвідчені.

Не тільки недосвідчені, а й непоінформовані – дякуючи Райлі. Тепер я розумію, якими очима дивляться на нас ці старі вампіри! «Перволіток» – ось як назвав мене Джаспер. Немовля.

– Всі? – рявкнула Джейн. – Тоді хто ж їх створив?

Та к наче вона досі не знає! З цієї Джейн брехуха ще більша, ніж із Райлі, та й виходить у неї краще.

– Її звали Вікторія, – відповів рудочубий.

Звідки йому це відомо, якщо навіть я не знала? Пригадую, Райлі щось говорив про те, начеб у цьому клані є вампір, який читає думки. Ось звідки вони про все дізналися? Чи то була просто ще одна побрехенька Райлі?

– Звали? – перепитала Джейн.

Немов кудись указуючи, рудочубий хитнув підборіддям на схід. Підвівши погляд, я уздріла, що від підніжжя гори піднімається ще один стовп фіолетового диму.

«Звали». На саму здогадку мене накрила хвиля задоволення, як на згадку про образ кремезного вурдалака, котрий роздирає Рауля. Навіть значно більша.

– А ця Вікторія, – повільно запитала Джейн, – була на додачу до тих вісімнадцяти, що воювали тут?

– Так, – підтвердив рудий. – З нею прийшов лише один. Він був не таким недосвідченим, як інші, але йому також як вурдалаку було щонайбільше рік.