Стефені Маєр - Друге життя Брі Таннер

Усмішка Дієго стала м’якшою – лишився просто слабкий натяк на неї. Очі його були такі самі розширені, як і мої. Вони світилися від захвату. Він торкнувся мого обличчя – так само, як перед тим торкався долоні, – наче намагався з’ясувати природу світла.

– Як красиво! – зронив він. І затримав долоню у мене на щоці.

Не певна, скільки часу ми отак стояли, нетямно усміхаючись, палаючи як скляні смолоскипи. Добре, що в затоці не гойдалося жодного човна. Навіть затуманеним своїм зором люди не могли б нас не помітити. Звісно, вони б нам нічогісінько не заподіяли, але мене знов мучила спрага, і людські зойки зіпсували б нам чудовий настрій.

Нарешті на сонце повільно насунулася велика хмара. І вмить ми з Дієго стали собою – хоча й досі трішки світилися. Проте хто має не такий гострий зір, як у вурдалака, нічого б і не зауважив.

Коли згасло сонячне сяйво, думки мої прояснилися і я втямила, щó відбувається. Хоча зараз Дієго знов став колишнім, хоча блиск його померк, я усвідомила, що він уже ніколи не буде для мене таким, як раніше. Млосне відчуття в животі нікуди не дівалося. І з’явилася підозра, що вже й не подінеться.

– Розкажемо Райлі? – запитала я. – Ти віриш, що він нічого не відає?

Дієго зітхнув і опустив руку.

– Не знаю. Поміркуємо, поки шукатимемо наших.

– Якщо збираємося шукати їх удень, варто бути обережнішими. Знаєш, на сонці нас важко не помітити.

– Пограємося в ніндзя, – вишкірився Дієго.

Я кивнула.

– Цілком таємний клуб ніндзя звучить набагато крутіше, ніж клуб НДН.

– Понад усякий сумнів.

Щонайбільше кілька секунд пішло в нас на те, аби відшукати напрямок, у якому подалася з острова наша вурдалацька компанія. Це було найлегше. Ось проблемою стануть пошуки місця, де вони приземлилися на суходолі. Ми з Дієго поміркували, чи не краще буде розділитися, але одностайно відмовилися від такої ідеї. Логіка була проста: якщо один із нас щось знайде, як він повідомить другому? Проте насправді я просто не хотіла залишатися сама і бачила, що Дієго почувається так само. За все життя у жодного з нас не було гарного товариства, і зараз здавалося страшним марнотратством відмовитися бодай від хвилини спілкування.

Вибір, куди могли податися наші приятелі, був вельми широкий. Вони можуть замешкати на великій землі, або на іншому острові, або повернутися в робочі квартали Сієтла, або рушити на північ до Канади. Хай коли б ми розвалили чи спалили свою домівку, у Райлі завжди був запасний варіант – здавалося, наш ватажок завжди точно знає, куди рухатися далі. Мабуть, у нього все було заздалегідь розплановано на такий раз, тільки от він ніколи нікого не посвячував у свої плани.

І тепер наша компанія може бути де завгодно.

Нам із Дієго доводилося раз у раз випірнати на поверхню і знов занурюватись у воду, щоб не наразитися на човни й на людей, і через це рух наш вельми сповільнився. Вже день минув, а нам досі не пощастило, хоча насправді нам обом було до цього байдуже. Ми ще в житті так не веселилися!

Дивний був деньок. Замість забитися в темну нірку й, ковтаючи відразу, робити жалюгідні спроби відгородитися від звичної божевільні нашого сховку, я гралася в ніндзя зі своїм новим другом – а може, й більш ніж другом. Стрибаючи від одного клаптика тіні до іншого, ми реготали, жбурлялися камінцями, вдаючи, що то сюрикени. [5]

Аж нарешті сіло сонце, і я напружилася. Цікаво, Райлі нас шукатиме? Чи гадатиме, що ми підсмажилися живцем? Чи йому відомо, що такого статися не може?

Ми заквапилися. Не плавали – гасали. Ми вже обнишпорили всі навколишні острівці, тож тепер зосередили свою увагу на великій землі. Десь за годину потому, як сіло сонце, я вловила знайомий запах, і вже за кілька секунд ми напали на слід. Щойно ми занюхали свіжий слід, іти по ньому було не складніше, ніж прямувати за стадом слонів, яке проклало собі дорогу в снігу.

На бігу ми знов розговорилися, як нам краще чинити, але цього разу на серйознішій ноті.

– Не думаю, що варто розповідати Райлі, – мовила я. – Скажемо, що весь день просиділи у твоїй печері, а тоді вирушили на пошуки, – я ще не договорила, а вже відчула напад параної. – А краще давай скажемо, що у твоїй печері повно води, що ми навіть розмовляти не могли.

– Ти боїшся злого Райлі, еге ж? – за хвильку тихо зауважив Дієго. Кажучи це, він узяв мене за руку.

– Не знаю. Але про всяк випадок я б йому не довіряла, – мовила я і після миттєвого вагання докинула: – Тобі не хочеться думати, що він поганий, так?