Говард Лавкрафт - Поклик Ктулху

Не мертве те, що вічність пролежить,

Разом із ним і смерть сама

У вічність полетить.

Леґрасс, глибоко вражений і спантеличений почутим, даремно шукав історичні витоки культу. Кастро, очевидно, не брехав, говорячи, що культ надійно засекречений. Знавці з університету Тулейну не могли пролити жодного світла ні на культ, ні на зображення, і ось тепер детектив звернувся до найбільших авторитетів країни і нічого крім гренландських спогадів професора Вебба від них не почув.

Оповідь Леґрасса на з’їзді викликала гарячковий інтерес, підкріплений до того ж і фігуркою, що відбилося на подальшому листуванні учасників, хоча майже не потрапило в офіційні публікації товариства. Обережність - перша настанова тих, хто звик мати справу з дурисвітством і підробками. Леґрасс на деякий час доручив зберігати фігурку професору Веббу, але після смерті останнього вона повернулася до інспектора і залишилася в його власності, де я її недавно бачив. Це справді жахлива річ і безперечно подібна до зробленої уві сні скульптури молодого Вілкокса.

Те, що мій дідусь захопився розповіддю скульптора, мене не здивувало, адже що можна подумати, коли знаєш розвідане про культ Леґрассом і почуєш від чутливого юнака, якому наснились не лише фігурка й ієрогліф, точно такі як на зображенні, знайденому в болотах і на Гренландському диявольському барельєфі, але він уві сні почув принаймні три слова з тих, які повторювали ескімоські дияволопоклонники й луїзіанські покидьки? Те, що професор Енджел одразу почав ретельне дослідження, було цілком природним; проте мені особисто здавалось, що молодий Вілкокс міг почути про культ в якийсь спосіб і вигадати кілька снів, аби підживити таємницю, вводячи в оману мого дідуся. Описи снів і вирізки, зібрані професором, були, звісно, додатковим аргументом, що підтверджував його погляд, але моє раціональне мислення й безглуздість усього предмета підштовхнули мене до того, щоб схилитись до висновків, які здавалися мені найбільш прийнятними. Отже, ретельно переглянувши рукопис і зіставивши теософські й антропологічні виписки з розповіддю Леґрасса про культ, я поїхав у Провіденс, щоб побачитись зі скульптором і висловити свій докір за те, що мені здавалось відвертим обманом похилого вченого.

Вілкокс усе ще мешкав сам-один у будинку Флер-де-Лі на Томас-стрит, у потворній вікторіанській підробці бретонського архітектурного стилю сімнадцятого століття, чий тинькований фасад кидається в очі поміж привабливими будинками колоніальної архітектури на старому пагорбі під найгарнішою з усіх ґеоргіанських дзвіниць Америки. Я знайшов молодика за роботою в його кімнатах, і з розкиданих скульпторських проб одразу зрозумів, що він і справді наділений глибоким істинним талантом. Колись, я гадаю, про нього почують як про одного з великих декадентів, адже він закріпив у глині й одного дня відіб’є у мармурі ті жахи й вигадки, які викликає до життя проза Артура Мейчена, а Кларк Ештон Сміт демонструє в поезії і живопису.

Смаглявий, тендітний, дещо неохайний, він мляво обернувся на мій стук у двері і, не встаючи, запитав, у якій я до нього справі. Коли я назвав себе, він виявив деякий інтерес - адже мій дідусь збудив у ньому цікавість, коли досліджував його дивні сни, але так ніколи зрештою не пояснив, навіщо це робить. Я не давав йому додаткової інформації з цього приводу, але спробував, дещо схитрувавши, дізнатися, що йому вже відомо. Незабаром я впевнився в повній чесності скульптора, оскільки він розповідав про сни так, що не залишалося ніяких сумнівів щодо їхньої достеменності. Сновидіння і їхній осад на підсвідомості серйозно вплинули на його творчість, і він показав мені огидну статуетку, яка змусила мене затремтіти від жаху, який вона була призначена викликати. Вілкокс не пригадував, чи він бачив її оригінал - хіба що на власному зробленому вві сні барельєфі - але контури ніби самі сформувалися під його руками. Це, безперечно, було те велетенське створіння, про яке він марив у лихоманці. Швидко стало ясно, що про таємний культ він справді нічого не знає, окрім того, що зрозумів із наполегливих розпитів мого дідуся; тоді я став знову з’ясовувати, яким чином могли виникнути у нього ці дивні враження.

Він розповідав про свої сни навдивовижу поетично; з жахливою ясністю я міг уявити собі вогке велетенське місто із слизького зеленого каміння - чия геометрія, як він дивно коментував, була взагалі неправильна - і злякано чути з-під землі голос, чи то справжній, чи уявний: «Ктулху фгтаґн», «Ктулху фгтаґн».