Говард Лавкрафт - Поклик Ктулху

1 березня - чи 28 лютого, з огляду на те, що події мали місце по обидва боки Лінії переміни дат - стався землетрус і розпочався шторм.

Із Данідіна «Варта» і її мерзотна команда так спішно вийшли в море, ніби були владно кимось покликані - а в іншій півкулі планети поети і митці почали марити дивними мокрими велетенськими містами, у той час як молодий скульптор уві сні виліпив фігуру страхітливого Ктулху. 23 березня команда «Емми» висадилася на невідомому острові, й шість моряків лишилися там мертвими - у цей день сни чутливих людей набули особливої сприйнятливості й затьмарилися жахом переслідування гігантським монстром, у той час як архітектор збожеволів, а у скульптора раптом почалася лихоманка! А як пояснити, що після шторму 2 квітня всі сни про місто в мокві припинилися, і Вілкокс ураз вивільнився з полону дивної лихоманки? Як розуміти все це - і згадки старого Кастро щодо народжених на зірках Древніх, які потім потонули у морських глибинах, і щодо їхнього прийдешнього правління, їхніх вірних прибічників і їхнього вміння насилати сни? Чи не опинився я на самісінькому краю прірви космічних жахів, які не може стерпіти людина? Якщо так, то вони, напевно, лишаються жахами лише ймовірними, адже якимсь чином другого квітня усе припинилося, хоч би звідки походила ця загроза, що була нависла над душею людства.

Того вечора, розіславши усі потрібні телеграми і зібравши свої речі, я попрощався з хазяїном дому і вирушив потягом до Сан-Франциско. Менше ніж за місяць я був у Данідіні; однак з’ясувалося, що там про дивних прибічників культу, завсідників портових шинків, відомо зовсім мало. У цих шинках завжди збиралося чимало гулящого люду; однак розповідали і про гурт покручів, які вирушали часом у гори, де палили багаття й били в барабани. В Окленді я дізнався, що Йохансен, повернувшися з Сіднея, де він дав побіжні й непереконливі свідчення, зовсім посивів, продав свій котедж на Вест-стрит і разом з дружиною притьмом подався додому в Осло. Про свою хвилюючу пригоду друзям він розповідав не більше, ніж чиновникам адміралтейства, і все, що мені вдалося дізнатися, - це адреса Йохансена в Осло.

Після цього я поїхав до Сіднея, де без жодної користі поспілкувався з моряками і членами віце-адміралтейства. На Круглому причалі в бухті Сіднея я бачив «Варту», тепер продану для комерційного використання, але огляд цього чималого судна нічого мені не дав. Статуетка розкаряченої тварюки з головою каракатиці, тілом дракона й лускатими крилами на вкритому ієрогліфами п’єдесталі зберігалась у музеї в Гайд-парку. Я довго й ретельно розглядав її і визнав витвором лиховісно вишуканої майстерності, зробленим з того самого матеріалу - таємничого, жахливо давнього й дивно неземного, на який я звернув увагу, оглядаючи менший примірник, що зберігався у Леґрасса. Куратор повідомив мене, що для геологів він явив суцільну загадку, і всі вони клялися, що у світі не існує каменю, подібного до цього. Тоді я з трепетом пригадав те, що старий Кастро розповідав Леґрассу про Древніх: «Вони прибули з зірок і принесли з Собою Свої зображення».

Збуджений досі не звіданими почуттями, я вирішив відвідати помічника Йохансена в Осло. Діставшися до Лондона, я одразу пересів на пароплав до норвезької столиці й одного осіннього дня висадився на гарному причалі у тіні гори Егеберг. Виявилося, що Йохансен мешкає в старому місті короля Гарольда Гаардради, яке зберігало назву «Осло» протягом усіх тих століть, коли більше місто ховалося за назвою «Христіанія». Я швидко дістався туди на таксі і з тремтінням у серці постукав у двері гарного старого будинку з тинькованим фасадом. Відчинила сумна жінка в чорному, і мене охопив розпач, щойно вона пояснила ламаною англійською, що Ґустава Йохансена вже немає на світі.

Він не довго прожив після повернення, пояснила дружина, адже те, що відбулося на морі 1925 року, зламало його. Їй він розповів не більше ніж іншим, але лишив товстий рукопис - стосовно «технічних питань», як він їй пояснив - писаний по-англійськи, очевидно, для того щоб вона його випадково не прочитала. Під час прогулянки вузькою вуличкою поблизу Готенборзьких доків на нього з вікна на горищі впала пака паперів і збила його з ніг. Двоє індійських матросів одразу ж допомогли йому підвестися, але до того часу як приїхала швидка допомога, він був уже мертвий. Лікарі не знайшли очевидних причин смерті та списали її на негаразди з серцем й ослаблене здоров’я. Коли я почув про це, серце моє стислося від жаху, який мене не покине, доки я теж не упокоюся - внаслідок «нещасного випадку» чи іншим чином. Переконавши вдову, що я маю достатній стосунок до «технічних питань» її чоловіка, щоб отримати право на рукопис, я забрав його і почав читати, вертаючись до Лондона.