Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Тема коштовностей виявилася непростою й суперечливою. Мері мала при собі свою валізку і почала видобувати з неї одну безцінну прикрасу за другою. Але я наполягла, що хочу носити сережки Ізабо, а не оздоблені діамантові краплини, які запропонувала мені Мері. Вони напрочуд добре підходили до перлового намиста, яке Мері накинула мені на плечі. На мій жах, вона роз’єднала ланцюжок із квітів рокитника, який Філіп подарував мені на весілля, і причепила одну квітчасту ланку в центрі мого корсажа. А потім перехопила перлове намисто червоним бантом і прив’язала його до шпильки. Після тривалого обговорення Мері з Франсуазою зійшлися на простому й короткому перловому намисті, щоб заповнити ним лінію горловини. Енні прикріпила мою срібну стрілу до рюшу іще однією діамантовою шпилькою, а Франсуаза зробила мені пишну зачіску в формі серця. Як завершальний мазок Мері вдягла всипаний перлинами чепчик мені на потилицю, і він закрив собою кіски, які сплела там Франсуаза. Метью, чий настрій дедалі більше псувався в міру того, як неухильно наближалася вирішальна година, спромігся вимучити посмішку і вдав, що дуже вражений результатом зусиль, які доклали Мері з Франсуазою.

— Я почуваюся так, наче мене вирядили в театральний костюм, — невдоволено мовила я.

— Маєш чудовий вигляд, навіть прекрасний, — запевнив мене Метью. Він також виглядав чудово — в солідному костюмі з чорного оксамиту з невеличкими цятками білого на зап’ястях та комірці. А на шию начепив медальйон із мініатюрою. Його довгий ланцюжок він надів на ґудзик таким чином, що місяць був повернутий назовні, а мій портрет — усередину, до його серця.

Перше, що я побачила в Ричмондському палаці, — це вершечок білої кам’яної вежі, а над нею — королівський штандарт, що майорить на вітрі. Невдовзі з’явилися й інші башти. Вони іскрилися в морозному зимовому повітрі, через що увесь замок ставав схожим на споруду із казки. Потім відкрився увесь палацовий комплекс: химерна прямокутна аркада з південно-східного боку, триповерхова головна споруда — з південно-західного. Вона була оточена широким ровом, за яким виднівся сад, оточений стіною. За головною спорудою височіли додаткові вежі та шпилі, включно з двома будівлями, які нагадали мені Ітонський коледж. За садком здіймався угору величезний кран, з якого натовпи людей розвантажували ящики та пакунки, призначені для кухонь та комор палацу. Замок Бейнардс, який завжди здавався мені величним, у порівнянні з цією спорудою тепер виглядав справжнім ліліпутом.

Веслярі скерували барку до пристані. Метью проігнорував прискіпливі погляди та розпитування, даючи можливість Генрі та Гелоугласу відповідати замість нього. Випадковому спостерігачеві Метью міг здатися навіть злегка знудженим. Але я була до нього достатньо близько, щоб помітити, як сторожко й напружено роздивляється він берег ріки. Я поглянула через рів на двоповерхову аркаду. Арки першого поверху були відкриті всім вітрам, але горішній поверх був засклений вітражними вікнами. Із них витріщалися цікаві пики у сподіванні роздивитися, хто ж то прибув, і отримати хоч крихту нової поживи для пліток. Та Метью швидко поставив свою масивну фігуру між мною та придворними, щоб мене не так легко було розгледіти.

Слуги в лівреях, кожен з яких був озброєний або мечем, або списом, провели нас крізь просту сторожку до головної частини палацу. Лабіринт приміщень першого поверху хаотично вирував, нагадуючи своєю метушнею сучасні офісні споруди; повсюди сновигали слуги та придворні чиновники, кваплячись прийняти наказ та виконати його. Метью звернув праворуч, але наші охоронці ввічливо заступили йому дорогу.

— Вона не прийме тебе у приватному порядку, поки не змусить просидіти як на голках у всіх на виду, — сердито пробурмотів Гелоуглас. Метью вилаявся.

Ми слухняно пішли за нашим ескортом до величних сходів. Вони повнилися людьми, і від суміші запахів людей, квітів та трав у мене запаморочилася голова. Кожен присутній напахтився парфумами, щоб забити неприємні запахи, але ефект виявився зворотним. Коли натовп помітив Метью, у ньому почувся шепіт, і море людей розступилося. Він був вищим на зріст за більшість присутніх і випромінював таку саму брутальну рішучість, як і решта чоловіків-аристократів, яких мені доводилося зустрічати. Та різниця полягала в тому, що Метью й справді був смертельно небезпечним, і на підсвідомому рівні теплокровні створіння це відчували.