Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— А, девіз Ширлі. А ви що — член цієї родини? — спитав лорд Берглі, склавши долоні хаткою і поглянувши на мене вже з більшим інтересом. — Вони знані своєю схильністю до знань і допитливістю.

— Ні, — відповіла я. — Я — з Бішопів, хоча до Бішопів, тобто єпископів, це не має стосунку. — Лорд Берглі схилив голову, мовчки схвалюючи щирість моєї заяви. Я відчула дивовижне бажання відкрити душу цьому чоловіку — або тікати від нього на край землі.

— Її величність толерує одружених церковників, але жінки-священики — це поза межами її фантазії.

— Так. Ні. Чим можу допомогти вам, мілорде? — повторила я, відчуваючи, як у мій голос заповзає нотка розпачу. Я досадливо скрипнула зубами.

— Мабуть, нічим, пані Ройдон. Але, можливо, я зумію дечим допомогти вам. І тому я раджу вам повернутися до Вудстока. Негайно.

— Чому, мілорде? — спитала я, відчувши, як у душі у мене ворухнувся страх.

— Тому, що зараз зима, і наразі королеві немає чим зайнятися. — Берглі поглянув на мою ліву руку. — Ви заміжня за паном Ройдоном. Її величність — щедра людина, але їй не подобається, коли один з її фаворитів одружується без її згоди.

— Метью — не фаворит королеви, він її шпигун. — Я затулила рукою рота, але слово — не горобець.

— Фаворит і шпигун не є взаємовиключними поняттями, за винятком Волсінгема. Королева визнала його сувору мораль вкрай дратівливою, а його кислий вираз обличчя — нестерпним. Але її величності подобається Метью Ройдон. Дехто каже, що це — небезпечно. Ваш чоловік має багато таємниць. — Сесіл підвівся, спираючись на палицю, і застогнав. — Повертайтеся до Вудстока, пані. Так буде краще для всіх зацікавлених.

— Я не покину свого чоловіка. — Єлизавета може снідати членами свого двору, як колись застерігав мене Метью, але їй не вдасться вигнати мене з міста. Тим більше зараз, коли я, нарешті, освоїлася, завела друзів і почала вчитися магії. І тим більше тепер, коли Метью плентався додому кожного дня так, немов його пропхали крізь замкову шпарину, але замість відпочити цілу ніч відповідав на кореспонденцію від інформаторів королеви, а також на листи свого батька та членів Конгрегації.

— Передайте Метью, що я заходив, — сказав лорд Берглі і повільно рушив до дверей. Там він зустрівся з Франсуазою, яка з невдоволеним виглядом несла у вітальню великий глек із вином. Забачивши мене, отетеріло витріщилася. Вона неабияк розсердилася, зустрівши мене вдома та ще й з розстебнутим корсажем у присутності Сесіла. — Дякую вам за розмову, пані Ройдон. Мені було дуже цікаво.

І державний скарбник Англії поплентався униз східцями. Він був надто старий, щоб подорожувати Лондоном на самоті, та ще й пізнього січневого вечора. Я провела його до сходового майданчика, занепокоєно спостерігаючи, як він іде.

— Піди з ним, Франсуазо, — наказала я, — і простеж, щоб лорд Берглі зустрів своїх слуг. — Мабуть, ті сиділи зараз в «Капелюсі Кардинала», випиваючи разом із Кітом та Вілом, або чекали біля скупчення екіпажів наприкінці Вотер-Лейн. Мені не хотілося бути останньою людиною, яка бачила головного радника королеви Єлизавети живим.

— Не треба, не треба, — кинув через плече Берглі. — Я лише старигань із палицею. Злодії ігноруватимуть мене, віддаючи перевагу кому-небудь із сережками у вусі або в модному камзолі. Не забувайте моєї поради, пані.

І з цими словами він розчинився в сутінках.

— От чорт! — вилаялася Франсуаза й перехрестилася, а потім ще й розставила виделкою пальці як оберіг від пристріту. — Старий Лис! Мені не сподобалося, як він на вас дивився. Добре, що мілорда ще немає дома. Йому б це також не сподобалося.

— Вільям Сесіл мені в діди годиться, Франсуазо, — відказала я, повертаючись до теплої вітальні і, нарешті, розв’язуючи на корсажі мотузки. А коли розв’язала, то аж застогнала від полегшення.

— Я не маю на увазі, що лорд Берглі дивився на вас так, немов бажав затягнути вас до ліжка, — зауважила Франсуаза, підкреслено поглянувши на мій корсаж.

— Не так? А як же він тоді на мене дивився? — Я налила собі трохи вина й стомлено плюхнулася в крісло. День завершувався погано.

— Як на ягня, призначене для заклання, він зважував, яку вигоду матиме з цього.

— Хто тут загрожує з’їсти Діану на вечерю? — То Метью, прокравшись до кімнати нечутно, мов кіт, уже стояв поруч, знімаючи рукавички.

— Той, хто до тебе приходив. Ти щойно з ним розминувся, — відповіла я, сьорбнувши вина. Не встигла я проковтнути його, як Метью вже був поруч і забрав у мене глек. Я розсердилася. — Ти можеш хоч якось попереджати мене перед тим, як зробити якийсь рух? Рукою махнути, чи що. Знаєш, це дуже нервує, коли ти отак несподівано з’являєшся переді мною.