Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Оскільки ти вирахувала, що коли я дивлюся у вікно, це — один із показників моєї поведінки, то маю честь віддячити тим самим: зміна теми — один із показників твоєї поведінки. — Метью відсьорбнув вина й поставив глечик на стіл. Утомлено потерши обличчя, він спитав: — А що то був за гість?

— Коли я повернулася додому, тебе біля каміна чекав Вільям Сесіл.

Метью закляк, і мені стало моторошно.

— Він — наймоторошніший з дідів, яких я коли-небудь зустрічала, — продовжила я, знову простягаючи руку за вином. — Можливо, Берглі й виглядає, як дід мороз із сивим волоссям і бородою, але я б не ризикнула обернутися до нього спиною.

— Мудрий висновок, — спокійно сказав Метью. І поглянув на Франсуазу. — Що йому треба було?

Вона знизала плечима.

— Хтозна. Коли я прийшла додому з м’ясним пирогом для мадам, він уже тут був. Лорд Берглі попросив принести йому вина. Але отой демон примудрився все повипивати в цьому домі, тому мені довелося піти купити іще.

Метью миттю зник. А коли повернувся уже спокійнішим кроком, на його обличчі відбилося полегшення. Горище! І всі сховані там таємниці!

— Невже він…

— Ні, — перервав мене Метью. — Усе залишилося точнісінько так, як і раніш. А Вільям не сказав, чому він до нас приходив?

— Лорд Берглі попрохав мене передати тобі, що він заходив. — Я завагалася. — А мені сказав, щоб я їхала з міста.

До кімнати увійшла Енні разом із усміхненим П’єром та Джеком, який цокотів зубами від холоду. Та від одного погляду на обличчя Метью посмішка П’єра враз розтанула. Я забрала в Енні білизну.

— А чому б тобі не відвести дітей до «Капелюха Кардинала», Франсуазо? — спитала я. — І П’єра взяти з собою.

— Ура! — закричав Джек, зрадівши перспективі провести вечір за межами домівки. — Пан Шекспір учить мене жонглювати.

— Я не проти, допоки він не забажає покращити твою каліграфію, — сказала я, спіймавши Джекову шапку, яку він підкинув у повітря. Нам тільки не вистачало додати до кримінальних навичок хлопця уміння підробляти папери. — Іди повечеряй. І не забувай, навіщо існують хустки й носовички.

— Добре, — відповів Джек, витираючи носа рукавом.

— Навіщо лорд Берглі припхався аж до Блекфраєрса побачитися з тобою? — спитала я, коли ми залишилися самі.

— Тому що я отримав сьогодні з Шотландії секретне повідомлення.

— І що тепер? — спитала, відчуваючи, як мені перехоплює подих. Уже не вперше справи бервікських відьом обговорювалися в моїй присутності, але візит Берглі залишив у мене таке відчуття, наче зло вже переповзає через наш поріг.

— Король Яків продовжує допитувати відьом. І Вільям хотів дізнатися, до яких кроків у відповідь буде вдаватися королева, якщо буде взагалі. — Відчувши зміну мого запаху, спричинену страхом, що мене охопив, Метью нахмурився. — Тобі не слід турбуватися про те, що зараз відбувається в Шотландії.

— Моє незнання не завадить цим подіям відбуватися й далі.

— І знання також не завадить, — сказав Метью, легенько потираючи мені пальцями шию, щоб зняти напруження.

Наступного дня я повернулася від Гуді Альсоп із невеличкою скринькою заклять — місцем, де визріватимуть написані мною заклинання, доки ними не зможе скористатися інша відьма. Знаходження способу перетворення моєї магії на слова стало наступною стадією моєї еволюції як ткалі. Наразі скринька містила лише мої ткацькі стрічки. Марджорі гадала, що моє маскувальне заклинання іще не було готове до використання іншими відьмами. Ту скриньку виготовив один чаклун на Темз-стріт із тієї горобинової гілки, яку дав мені вогнедишний дракон у ніч, коли я зіткала своє вступне заклинання. На поверхні скриньки маг вирізьбив дерево, чиї гілки та коріння переплелися так, що їх неможливо було розрізнити. Для виготовлення коробочки майстер не використав жодного цвяха, зробивши натомість невидимі з’єднання. Ман пишався своєю роботою, і мені також не терпілося показати її Метью.

В «Олені й Короні» було незвично тихо. У вітальні не горіли ані свічки, ані камін. Метью самотньо сидів у своєму кабінеті. На столі перед ним стояли винні глеки. Здогадно, двоє з них були вже порожні. Зазвичай, Метью так багато не пив.

— Що сталося?

Він підняв аркуш паперу. До його складок чіплявся товстий червоний сургуч. Печать була розламана навпіл.

— Нас викликають до королівського двору.

Я важко опустилася у крісло напроти.

— На коли?

— Її величність великодушно дозволила нам почекати до завтра, — пирхнув Метью. — Її батько й близько не був таким великодушним. Коли Генріх хотів когось до себе викликати, то посилав за ними навіть уночі, незалежно від погоди.