Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Пройшовши крізь низку передпокоїв, кожен з яких був вщерть заповнений придворними обох статей в модних костюмах із підкладками, напахчених парфумами та прикрашених коштовностями, ми нарешті опинилися перед зачиненими дверима. І стали чекати. Шепіт довкола нас змінився на бурмотіння. Якийсь чоловік відпустив жарт, і його компаньйон стиха захихикав. Метью стиснув зуби.

— Чому ми чекаємо? — спитала я таким тихим і тоненьким голосом, що мене могли почути лише Метью та Гелоуглас завдяки загостреному слуху вампірів.

— Щоб повтішати королеву і продемонструвати мені, що я — не більше, ніж звичайний її слуга.

Коли нас, нарешті, впустили в королівську приймальню, я з подивом побачила, що в цій кімнаті також повно людей. «Приватність» була при дворі королеви Єлизавети поняттям вельми відносним. Я стала шукати поглядом королеву, але її ніде не було видно. Моє серце занило — знову нам доведеться чекати.

— Чому це з кожним роком я старішаю, а Метью Ройдон, здається, молодшає аж на два роки? — почувся від каміна напрочуд жвавий голос. Найрозкішніше вдягнені, найсильніше напахчені та напомаджені істоти у кімнаті трохи повернулися у наш бік і допитливо глянули нас. Їхній рух відкрив нашим поглядам Єлизавету, яка сиділа, наче бджолина матка посеред вулика. Моє серце тьохнуло. Переді мною ожила легенда.

— Я не вбачаю у вас якихось значних змін, ваша величносте, — сказав Метью, злегка вклоняючись від пояса. — «Semper eadem», йдеться у прислів’ї. Ті ж слова були написані на королівському гербі, що прикрашав камін. «Завжди незмінна».

— Навіть моєму скарбникові вдається вклонитися нижче, аніж вам, сер, хоча він і страждає від ревматизму. — З-за маски пудри та рум’ян заблищали чорні очиці. Королева міцно стулила свої губи, над якими нависав гачкуватий ніс. — І нині я віддаю перевагу іншому девізу: «Video et taceo».

«Бачу і мовчу». Ми явно вскочили в халепу.

Метью зробив вигляд, що не розчув цього різкого зауваження, і випрямився так, наче він був володарем королівства, а не шпигуном королеви. Із розправленими плечима та відкинутою назад головою він явно був найвищим чоловіком у кімнаті. Лише двоє віддалено наближалися до нього своїм зростом: Генрі Персі, який з нещасним виглядом стояв під стіною, та якийсь довгоногий чоловік приблизно того ж віку, що й граф. Він мав кучеряву чуприну і з нахабним виразом обличчя стояв біля королеви, ледь не торкаючись її ліктя.

— Обережно, — пробурмотів Берглі, проходячи повз Метью. Своє застереження він приглушив гупанням своєї палиці. — Викликáли мене, ваша величносте?

— Дух і Привид в одному й тому самому місці. Скажіть мені, Рейлі, а чи не порушує це якийсь глибокий філософський принцип? — протяжно мовив компаньйон королеви. Його приятелі тицьнули пальцями на лорда Берглі та Метью і розреготалися.

— Якби ви навчалися в Оксфорді, а не Кембриджі, графе Есекс, то ви знали б відповідь і не ганьбилися таким питанням. — Рейлі непомітно переніс вагу з однієї ноги на другу і повільно поклав руку біля ефеса свого меча.

— Припини, Робіне, — сказала королева, поблажливо штрикнувши його ліктем. — Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли інші вимовляють імена моїх улюблених кішечок та песиків. Сподіваюся, лорд Берглі та пан Ройдон цього разу тебе простять за це.

— Наскільки я розумію, ця пані — твоя дружина, Ройдоне, — сказав граф Есекс, утупившись у мене своїми карими очима. — А ми й не знали, що ти одружився.

— А хто це «ми»? — відказала королева, цього разу не штрикнувши свого компаньйона, а гепнувши його ліктем. — Це — не ваше діло, мій любий лорде Есекс.

— Принаймні Мет не боїться показуватися з нею на людях у місті, — зауважив Рейлі, погладжуючи своє підборіддя. — Ви, мілорде, також нещодавно одружилися. І де ж ваша жінка? Чим вона займається цього прекрасного зимового дня? «Приїхали», — подумала я, почувши словесну перепалку між графом Есексом та Рейлі.

— Леді Есекс — на Гарт-Стріт, у домі її матері, а з нею — новонароджений нащадок графа, — відповів Метью замість Есекса. — Вітаю, мілорде. Коли я завітав до графині, вона сказала, що нащадка назвуть вашим іменем.

— Так. Роберта вчора хрестили, — стримано відказав граф Есекс. Схоже, він збентежився від думки про те, що Метью заходив до його дружини й дитини.

— Знаю, мілорде. — Метью посміхнувся графу, і мені від тієї посмішки стало моторошно.

— Дивно. Я не бачив вас на тій церемонії.

— Припиніть чубитися! — скрикнула Єлизавета, невдоволена тим, що розмова вийшла з-під її контролю. Вона нервово постукала пальцями по м’якому підлокітнику крісла. — Жодному з вас я не давала дозволу на одруження. Ви обидва — невдячні, жалюгідні й пожадливі шахраї. Підведіть дівчину до мене.