Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Чи то заради пристойності, чи то для того, щоб не демонструвати нам безладний виводок своїх дітей, доктор Ді чекав на нас, прогулюючись у своєму садку за цегляною стіною так, наче зараз був не кінець січня, а розпал літа. На ньому була чорна мантія вченого та досить тісний каптур, який закривав йому голову й шию, і увінчувала його пласка шапочка. Із підборіддя у нього стирчала сива борода. Заклавши руки за спину, доктор Ді статечно прогулювався оголеним зимовим садом.

— Докторе Ді! — гукнув Генрі понад стіною.

— О, лорде Нортумберлендський! Сподіваюся, ви в доброму здоров’ї? — Голос доктора Ді був тихий і хрипкий, але він навмисне (як і більшість інших людей) заговорив вельми гучно, зважаючи на глухуватість Генрі. Він зняв шапку і віддав герцогу низький уклін.

— Як на таку пору року, то більш-менш нормально, докторе Ді. Утім, ми прийшли сюди не через моє здоров’я. Як я вже пояснив у своєму листі, зі мною — мої друзі. Дозвольте мені представити їх вам.

— Ми з доктором Ді вже знайомі, — сказав Метью і, по-вовчому вишкірившись, низько йому вклонився. Я вже звикла, що він знав ледь не кожного другого відомого чоловіка цієї доби. То чому б йому не знати й доктора Ді?

— Добридень, пане Ройдон, — обережно поздоровкався придворний астролог.

— Це — моя дружина Діана, — сказав Метью, схиливши голову в мій бік. — Вона подруга графині Пемброкської і допомагає її милості здійснювати алхімічні експерименти.

— Ми з графинею Пемброкською листувалися на алхімічну тематику. — Доктор Ді враз забув про мене і став всіляко підкреслювати свої приятельські стосунки з місцевою знаттю. — У вашому листі наголошувалося, лорде Нортумберлендський, що ви хотіли б поглянути на одну з моїх книжок. Ви прийшли сюди від імені графині Пемброкської?

Перш ніж Генрі встиг відповісти, з будинку показалася гостролиця товстонога жінка в темній коричневій накидці з хутровою оторочкою, якій вже доводилося бачити кращі дні. Вона була чимось роздратована, але, забачивши графа Нортумберлендського, швидко приклеїла до свого обличчя вираз гостинності.

— А ось і моя люба дружинонька, — збентежено сказав доктор Ді. — Джейн, до нас прийшли граф Нортумберлендський та пан Ройдон, — гукнув він.

— А чому ж ти не запросив їх у дім? — напустилася на нього дружина, заламуючи у відчаї руки. — Бо вони, чого доброго, іще подумають, що ми не готові приймати гостей, хоча це не так. Ми завжди їм раді й завжди готові їх прийняти. Багато людей приходять до нас спитатися поради у мого чоловіка, мілорде.

— Так. Саме це й нас привело сюди. Бачу, ви в доброму здоров’ї, пані Ді. До того ж, як мені розповів пан Ройдон, нещодавно королева ощасливила своїм візитом ваше помешкання.

Джейн аж засяяла.

— І то правда. Із листопада місяця Джон уже тричі бачився з її величністю. Останні два рази вона заїжджала до нас із дальньої брами, бо їхала ричмондським шляхом.

— Цього Різдва її величність була до нас дуже щедрою, — сказав Ді, бгаючи в руках шапку. Джейн глянула на нього і скорчила кислу міну. — Ми гадали, що… але це вже не має ніякого значення.

— От і чудово, просто прекрасно, — поспішив підхопити Генрі нитку розмови, рятуючи доктора Ді від можливого конфузу. — Але годі про дрібниці. Ми приїхали до вас, щоб поглянути на одну цілком конкретну книгу.

— Бібліотеку мого чоловіка цінують більше, аніж його самого! — похмуро мовила Джейн. — Ми сильно витратилися на візит до імператора, а нам іще скільки голодних ротів годувати. Королева сказала, що допоможе нам. І вона дійсно видала нам невелику нагороду, але пообіцяла більше.

— Напевне, її величність відволікали якісь набагато важливіші проблеми, — сказав Метью, видобуваючи невелику, але важку торбочку. — Ось у мене залишок її винагороди. До того ж, я ціную вашого чоловіка, пані Ді, а не лише його книжки. Тому від нашого імені я додав дещо до гаманця королеви, щоб належним чином винагородити його труди.

— Я… Я так вам вдячний, пане Ройдон! — пробелькотів доктор Ді, обмінюючись поглядом зі своєю дружиною. — Так милосердно з вашого боку, що ви взялися довершити те, що почала королева. Ясна річ, справи державні завжди мають брати гору над проблемами окремої людини.

— Її величність не забуває тих, хто добре їй прислужився, — сказав Метью. То була відверта неправда, і про це знав кожен, хто стояв у засніженому садку, але заперечувати ніхто з присутніх не наважився.

— Вам усім треба відпочити й погрітися біля каміна, — сказала Джейн, чий рівень гостинності різко підвищився, коли вона побачила гаманець. — Я принесу вина і потурбуюся, щоб вам ніхто не заважав. — Вона зробила реверанс у бік Генрі, низько вклонилась Метью, а потім поквапилася до дверей. — Ходімо, Джоне. Бо твої гості обернуться на кригу, якщо ти їх іще трохи тут протримаєш.