Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Богиня полювання зосередила свою увагу на дрібнішій здобичі, — з кривою усмішечкою відповів Кіт.

— Ти диви — мишача пастка. Але який же дурень покрив її сріблом? — здивувався Генрі, зазираючи Волтеру через плече. — Схоже на витвір Ніколаса Валена. Ставши кавалером ордена Підв’язки, він виготував для графа Есекса гарний наручний годинник. А це що — якась дитяча іграшка?

Кулак вампіра з тріском впав на стіл так, що тріски полетіли.

— Джордже! — прогарчав Метью. — Коли ж ти вже розкажеш нам про доктора Ді!

— А, дійсно. Аякже. Утім, там майже немає, про що розказувати. Я зроб-б-б-ив те, що ви просили, — відповів, заїкаючись, Джордж. — Ходив по книжкових ятках, але не знайшов там ніякої інформації. Були чутки про продаж фоліанта з грецькою поезією, який міг би знадобитися мені для перекладу… Ой, це я вже відхилився. — Джордж перелякано ковтнув слину і продовжив: — Удовиця Джаг порадила мені поговорити з Джоном Гестером, аптекарем із пристані Святого Павла. Гестер послав мене до Г’ю Плята — торговця вином, який живе в громаді Гарлікгайт, що біля церкви Святого Якова. — Я пильно слідкувала за розповіддю про це заплутане інтелектуальне паломництво, сподіваючись повторити маршрут Джорджа на своєму шляху до Сюзанни наступного разу. Можливо, вони з тим Плятом були сусідами.

— Плят такий самий гидкий, як і Вілл, — стиха мовив Волтер. — Завжди занотовує те, що його аніяк не стосується. Одного разу він навіть хотів дізнатися про кондитерські рецепти моєї матінки.

— Пан Плят сказав, що доктор Ді має в себе книгу з бібліотеки імператора. Що ніхто не в змозі прочитати її, до того ж, вона містить химерні малюнки, — пояснив Джордж. — Плят бачив ту книгу, коли ходив до доктора Ді за порадою в царині алхімії.

Ми з Метью обмінялися поглядами.

— Це цілком можливо, Метью, — тихо сказала я. — Еліас Ешмол відстежив те, що залишилося від бібліотеки Ді після його смерті, а особливо цікавився він книгами з алхімії.

— Після смерті Ді. А яким же чином цей достойний доктор зустрів свою смерть, пані Ройдон? — тихо спитав Кіт, мацаючи мене своїми карими очима. Генрі, який не розчув запитання, яке поставив мені Кіт, заговорив, перш ніж я встигла відповісти на запитання.

— Я спитаю дозволу подивитися цю книгу, — сказав Генрі, рішуче кивнувши головою. — Про це буде досить легко домовитися, коли я повертатимуся до Ричмонда й королеви.

— Ти можеш не розпізнати її, Холе, — заперечив Метью, навмисне ігноруючи Кіта, хоча він розчув його запитання. — Я піду з тобою.

— Ти також його можеш не помітити, — похитала я головою, сподіваючись послабити допитливий погляд Марлоу. — До того ж, якщо треба буде сходити до доктора Ді, то я неодмінно піду.

— Не дивися на мене так люто, моя левице. Я чудово знаю, що ніщо не переконає тебе залишити все це на мене. Особливо, коли йдеться про книги та алхімію. — Метью застережливо підняв палець. — Але жодних запитань. Зрозуміло?

Я кивнула, але схрестила пальці, сховавши їх у складках моїх спідниць. То був старий, як світ, оберіг від лихих наслідків неправдивих слів.

— Жодних запитань від пані Ройдон? — іронічно промимрив Волтер. — Бажаю тобі, Метью, щоб так воно й було.

Мортлейк був невеличким хутором на Темзі, розташованим між Лондоном та палацом королеви в Ричмонді. Подорож ми здійснили у великій барці графа Нортумберлендського — прекрасному човні з вісьмома веслярами, м’якими сидіннями та ширмами від протягів. То була подорож значно комфортніша й спокійніша за ті, які нам доводилося здійснювати, коли за веслами сидів Гелоуглас.

Ми заздалегідь послали доктору Ді листа, щоб попередити його про наш приїзд. Як делікатно пояснив нам Генрі, місіс Ді страшенно не любила, коли гості падали як сніг на голову. Хоча я й розуміла її і навіть співчувала, таке ставлення до гостей було досить незвичним для часів, коли гостинність і відчинені двері були правилом.

— Їхня родина й домашнє господарство є… е-е-е… не такими, як зазвичай, завдяки заняттям доктора Ді, — пояснив Генрі, злегка червоніючи. — Господарі мають велику кількість дітей. І в них у домі часто… часто буває досить хаотично.

— Настільки хаотично, що його слуги час від часу самі падають у колодязь, — підкреслено зауважив Метью.

— Так. Було таке нещастя. Утім, гадаю, що під час нашого візиту такого не трапиться, — промимрив Генрі.

Мені було байдуже, в якому стані перебувало домашнє господарство пана Ді. Бо ми ж так близько підійшли до тої межі, за якою отримаємо змогу відповісти на багато запитань: чому за цією книгою всі ганяються, чи зможе вона розповісти нам про те, як з’явилися у цьому світі ми, створіння. Ну, і, звісно, Метью вважав, що в цьому манускрипті міститься відповідь на те, чому ми, потойбічні створіння, почали у модерну добу вимирати.