Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Не треба привертати до нас увагу, Гелоугласе, — різко кинув Метью.

— А, може, ти сядеш за весла, а я тим часом зігріватиму твою дружину? — Коли Метью не відповів, Гелоуглас похитав головою і сказав: — Я так і знав, що ти не погодишся.

М’яке світло ліхтарів з мосту Лондон Бридж пронизувало морок перед нами, і з кожним гребком Гелоугласа хлюпання швидкоплинної води ставало дедалі гучнішим. Метью окинув поглядом берегову лінію.

— Зупинися біля сходів Олд Свен Стеарз. Я хочу встигнути повернутися до човна і вирушити проти течії ще до того, як приплив зміниться відпливом.

— Тихше, — сердито прошепотів Хенкок. — Ми зібралися застукати Габбарда зненацька. А ти шумиш так, наче ми крокуємо до нього вулицею Чіпсайд із сурмами та знаменами.

Гелоуглас обернувся до корми і зробив два потужних гребки лівою рукою. Іще кілька гребків — і ми вже біля майданчика, що був не чим іншим, як просто старими облупленими сходами, які трималися на похилих пілонах. Там нас уже чекали кілька чоловіків. Човняр кількома різкими висловами прогнав їх геть, а сам вискочив із човна за першої ж нагоди.

Піднявшись до рівня вулиці, ми мовчки попрямували звивистими провулками, прожогом проскакуючи проміжки між домами та невеличкі парки. Вампіри рухалися крадькома, мов коти. Я ж ішла менш упевнено, перечіпаючись об каменюки та час від часу вступаючи в заповнені водою ковбані. Нарешті ми вийшли на широку вулицю. Із її дальнього кінця чувся сміх, а з широких вікон на вулицю лилося світло. Приваблена теплом, я потерла руки. Може, то був кінцевий пункт нашої подорожі. Можливо, все скінчиться просто й швидко: ми продемонструємо Габбарду мою обручку і повернемося додому.

Та Метью повів нас через вулицю до безлюдного занедбаного цвинтаря, надгробки якого похилилися один до одного так, наче померлі прагнули втіхи в компанії собі подібних і хотіли побідкатися. П’єр ніс велике й товсте металеве кільце з ключами, і Гелоуглас вставив один із них у замок дверей біля дзвіниці. Ми пройшли занедбаним нефом і потрапили крізь дерев’яні двері до лівого боку вівтаря. Там вузькі кам’яні сходи пірнали у темряву. Із моїм обмеженим зором теплокровної істоти мені було важко зорієнтуватися у просторі, коли ми йшли звивистими ламаними тунелями та перетинали підземні камери, що смерділи вином, пліснявою та зогнилою людською плоттю. Я відчула себе так, немов потрапила у страшну легенду, які розповідали для того, щоб розохотити людей спускатися до церковних підвалів та вештатися кладовищами.

Ми ще глибше занурилися у схожі на кролячі нори тунелі та підземні приміщення і увійшли до тьмяно освітленого підвалу. Із маленького склепу на нас витріщалися порожні очі черепів, звалених у купу. Легка вібрація кам’яної підлоги та приглушені звуки дзвонів вказували на те, що десь нагорі годинники відбивали сьому. Метью поквапив нас до ще одного тунелю, наприкінці якого прозирало слабке світло.

Насамкінець ми увійшли до келії, призначеної для зберігання вина, яке розвантажувалося з човнів, що приходили Темзою. Під стінами стояло кілька діжок, і в повітрі відчувався запах свіжої тирси та аромат старого вина, які ніби змагалися між собою. Я розгледіла джерело першого запаху: то були домовини, акуратно складені відповідно до їхніх розмірів — від великих довгих ящиків, здатних вмістити в себе таких велетнів, як Гелоуглас, і до мініатюрних трун для немовлят. У глибоких кутках рухалися й мерехтіли тіні, а в центрі кімнати, посеред натовпу істот, відбувався якийсь ритуал.

— Моя кров — твоя кров, отче Габбард, — сказав якийсь чоловік переляканим голосом. — Я віддаю її тобі з власної волі, щоб ти міг знати, що в мене у серці, і вважати членом своєї родини. — Запала тиша, потім почувся зболений крик. Атмосфера в кімнаті наповнилася відчуттям напруженого очікування.

— Приймаю дар твій, Джеймсе, і обіцяю захищати тебе, як своє дитя, — почувся грубий хрипкий голос. — Навзамін ти шануватимеш мене, як свого батька. Привітай братів своїх та сестер.

Почувся привітальний гомін, — і раптом моя шкіра зафіксувала крижаний дотик.

— Ви спізнилися. — Громоподібний голос прорізав гомін натовпу, і волосся на моїй шиї стало дибки. — Бачу, ви прибули з повним кортежем.

— Ми не могли спізнитися, бо ніхто не призначав нам часу, — відказав Метью, беручи мене за лікоть. І відразу ж десятки поглядів, кольнули, торкнули й охолодили мою шкіру.

До нас по колу наблизилися м’які кроки. Прямо переді мною постав високий худорлявий чоловік. Я, не моргнувши, витримала його погляд, чудово знаючи, що не можна показувати вампіру свій страх. Габбард мав глибоко посаджені очі під навислими бровами, і через сіро-блакитний колір їхньої райдужної оболонки проглядалися сині, зелені й брунатні прожилки.