Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Я приголомшено зупинилася.

— І що ж із нею сталося?

— Вона померла в горі й самотності, як і більшість її попередниць із родини Дадлі. Найбільшим тріумфом її життя стало те, що вона видала заміж свою п’ятнадцятирічну доньку за сорокарічного графа Пемброкського.

— Мері Сідней стала нареченою в п’ятнадцять років? — Розумна й жвава жінка керувала величезним господарством, виховувала зграю енергійних дітей і заповзято займалася алхімічними експериментами — і все це робилося легко, без видимих зусиль.

І тепер я збагнула, як їй це вдавалося. Леді Пемброк була молодшою за мене на кілька років, але в тридцятирічному віці вже встигла проморочитися з цими обов’язками половину свого життя.

— Так. Але мати забезпечила її всіма інструментами, необхідними для виживання: залізною дисципліною, глибоким почуттям обов’язку, найкращою освітою, яку тільки можна було отримати за гроші, любов’ю до поезії та пристрастю до алхімії.

Я торкнулася свого корсажа і замислилася про життя, яке в мені зростало. Які ж інструменти знадобляться йому, щоб вижити у цьому світі?

Дорогою додому ми говорили про хімію. Метью пояснював, що кристали, які Мері виводила, наче квочка курчат, були окисленою залізною рудою, і що згодом слід перегнати їх у колбі, щоб отримати сірчану кислоту. Та мене завше більше цікавив символізм алхімії, аніж її практичні аспекти, однак день, проведений у лабораторії графині Пемброкської, продемонстрував, наскільки інтригуючим може бути зв’язок між першим та другим.

Невдовзі ми благополучно добралися до «Оленя й Корони», і я сиділа, сьорбаючи гарячий узвар із м’яти та лимонного бальзаму. Виявилося, що в Єлизаветинську епоху чаї вже існували, але винятково трав’яні. Щось розповідаючи про Мері, я раптом помітила, що Метью посміхнувся.

— А що тут смішного?

— Я іще тебе такою не бачив, — відповів він.

— Якою?

— Такою жвавою — повною запитань та розповідей про те, чим ти займалася і про плани, які ти склала з Мері на наступний тиждень.

— Мені приємно знову відчути себе студенткою, — зізналася я. — Спочатку це було важко — не мати відповідей на запитання. За багато років я вже забула, яка це насолода — не мати нічого, окрім запитань.

— А іще ти тут почуваєшся вільною, чого не було в Оксфорді. Пізнання таємниць — то самотнє заняття. — Метью розуміюче поглянув на мене і ніжно погладив мене рукою по щоці.

— Я ніколи не була самотньою.

— Ні, була. Здається, що ти й зараз самотня, — тихо заперечив він.

Не встигла я й рота розкрити у відповідь, як Метью підняв мене з крісла і поніс до стіни під каміном, де стояла кушетка. П’єр, якого лише мить тому ніде не було видно, миттю виринув на порозі.

А потім хтось постукав у двері. М’язи на плечах і руках Метью враз напружилися, і на стегні блиснув кинджал. Він кивнув, П’єр вийшов на майданчик і рвучко розчинив двері.

— Ми принесли лист від отця Габбарда. — На порозі стояли двоє чоловіків-вампірів, обидва вдягнені у дороге вбрання, в якому звичайні посильні зазвичай не ходять. Кожному з них було не більше п’ятнадцяти років. Мені ще ніколи не доводилося бачити вампірів-підлітків, і в мене поволі склалося враження, що стосовно цього існували якісь обмеження й заборони.

— Володарю Ройдон. — Той вампір, що був вищий на зріст, потер кінчик свого носа і впритул глянув на Метью своїми синіми, мов волошки, очима. Потім ті очі перемістилися від Метью до мене, і моя шкіра аж задубіла від їхнього крижаного погляду. — Господине. — Метью міцніше стиснув кинджал, а П’єр зайняв більш вигідну позицію між нами та дверима.

— Отець Габбард бажає вас бачити, — озвався менший вампір, презирливо зиркнувши на кинджал у руці Метью. — Приходьте, коли годинник проб’є сьому.

— Передайте Габбарду, що я прийду тоді, коли мені буде зручно, — відказав Метью з відтінком злоби в голосі.

— Він бажає бачити не лише вас одного, — додав вищий хлопець.

— Я не бачив Кіта, — сказав Метью з ноткою роздратування. — Якщо він ускочив у халепу, то ваш хазяїн краще за мене знає, де його слід шукати, Кутастий. — То було доречне прізвисько для хлопця, бо його підліткова фігура вся була складена з кутів та гостряків.

— Марлоу цілий день пробув з отцем Габбардом, — зазначив Кутастий, своїм тоном даючи зрозуміти, що йому набридло стирчати під дверима.

— Та невже? — Метью кинув на нього гострий, мов лезо, погляд.

— Авжеж. Отцю Габбарду потрібна відьма, — вставив напарник Кутастого.