Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Зрозуміло, — тихо мовив Метью. У повітрі блиснула розмита сріблясто-чорна пляма, і гострий кинджал Метью, встромившись в одвірок, задеренчав, вібруючи в якомусь дюймі від ока Кутастого. Метью широким кроком рушив до підлітків, і ті мимоволі позадкували. — Дякую за повідомлення, Леонарде, — сказав він і носком чобота зачинив двері.

П’єр та Метью мовчки обмінялися довгими поглядами, а на сходах почулося квапливе торохтіння ніг підлітків-вампірів.

— Хенкок та Гелоуглас, — наказав Метью.

— Слухаю! — П’єр крутнувся і прожогом кинувся з кімнати, мало не налетівши на Франсуазу. Вона підійшла до дверей і витягнула з одвірка кинджал.

— У нас були гості, — пояснив Метью, перш ніж вона встигла поскаржитися на заподіяну шкоду.

— Що все це означає, Метью? — поцікавилася я.

— Це означає, що ми з тобою зустрінемося з одним старим знайомим. — Голос Метью залишався лиховісно-спокійним.

Я окинула поглядом кинджал, який лежав тепер на столі.

— А цей старий знайомий — він вампір?

— Принесіть вина, Франсуазо. — Метью вхопив кілька аркушів паперу, порушивши мою ретельно вибудовану конструкцію. Я заледве промовчала, коли він узяв одне з моїх письмових пер і почав писати з шаленою швидкістю. Відтоді як у двері постукали, він жодного разу на мене не поглянув.

— Різник прислав свіжу кров. Може, ви…

Метью підняв погляд і стиснув рота в тоненьку ниточку. Франсуаза мовчки почала наливати йому великий глек вина. Коли вона скінчила, Метью подав їй два листи.

— Віднесіть оцей графу Нортумберлендському в Рассел-Хаус. Другий має потрапити до Рейлі. Його ви знайдете на вулиці Вайт-Холл. — Франсуаза пішла негайно, а Метью підійшов до вікна і став дивитися на вулицю. Його волосся скуйовдилося у високому лляному комірці, і у мене раптом виникло спонтанне бажання взяти й розчесати його. Але постава його плечей застерегла мене, що такий інтимний жест йому навряд чи сподобається.

— Ішлося про якогось отця Габбарда, — нагадала я йому. Та Метью подумки був десь далеко.

— Ти таки діждешся, що тебе уб’ють, — різко кинув він, і досі стоячи спиною до мене. — Ізабо попереджала мене, що ти не маєш інстинкту самозбереження. Скільки раз подібне має повторитися, доки в тебе не виробиться цей інстинкт?

— Що я накоїла цього разу?

— Ти хотіла бути на виду, Діано, — суворо сказав він. — Ось тепер і маєш те, чого хотіла.

— Припини витріщатися у вікно. Мені набридло спілкуватися з твоєю потилицею. — Я говорила спокійно, хоча в ту мить мені хотілося задушити його. — Хто такий отець Габбард?

— Ендрю Габбард — вампір. Він править Лондоном.

— Що ти хочеш сказати — править Лондоном? Що всі вампіри у цьому місті підкоряються йому? — У двадцять першому сторіччі лондонські вампіри були відомі своєю непохитною відданістю зграї, своїми нічними звичками та своєю взаємодопомогою — принаймні так розповідали мені інші відьми. Не будучи такими ексцентричними, як вампіри Парижа, Венеції чи Стамбула, і не такими кровожерними, як вампіри Москви, Нью-Йорка чи Пекіна, лондонські вампіри становили добре організований кагал.

— Йому підкоряються не лише вампіри, а й демони та відьми. — Метью обернувся до мене, і очі його були крижані. — Ендрю Габбард — колишній священик, що має погану освіту, але на теології знається достатньо добре, щоб порушувати спокій і заподіювати біди. Вампіром він став у ті часи, коли чума вперше прийшла до Лондона. 1349 року вона вбила майже половину міста. Габбард вижив першу хвилю епідемії, доглядаючи хворих та ховаючи мертвих, але з часом і він став жертвою чуми.

— Але хтось урятував його, зробивши вампіром.

— Так. Хоча я так і не зміг дізнатися, хто це був. Утім, ходить багато легенд, у більшості з яких йдеться про його божественне воскресіння. Люди кажуть, що коли Габбард переконався, що невдовзі помре, він викопав собі могилу на церковному цвинтарі і став чекати Бога. А через кілька годин Габбард підвівся і вже ходив поміж живими. — Метью зробив паузу. — Здається, що відтоді він несповна розуму.

— Габбард гуртує довкола себе заблудлі душі, — продовжив Метью. — А в ті часи таких було хоч греблю гати. І він приймав їх усіх: сиріт, удовиць, чоловіків, що втратили за один тиждень всю свою родину. Тих, хто захворював, він робив вампірами, знову хрестив і забезпечував їх житлом, харчами та роботою. Габбард вважає їх своїми дітьми.

— Навіть відьом та демонів?

— Так, — стисло відповів Метью. — Він здійснює над ними ритуал усиновлення та вдочеріння, але він зовсім не схожий на той, який проводив Філіп. Габбард куштує їхню кров. Стверджує, що це розкриває вміст їхніх душ і є доказом того, що Бог доручає йому опіку над ними.